Тцк • Учебка • СЗЧ • Фiнал

Друзі, велике дякую за ваш інтерес до моєї історії. Без вашої уваги розповідь цього всього не мала би смислу. Окрема подяка тим, хто допомагає фінансово. Ви реально найкращі. Ваш внесок відчувається, і це дає сили не зупинятись та робити нові випуски. >> Якщо я не зможу закінчити війну, значить, щоб прийшла інша людина, яка спромож закінчити цю трагічну історію. Ось ми підійшли до останньої частини цієї історії. Я старався розказати всі моменти того періоду, але читаючи ваші коментарі, розумію, що багато чого пропустив. Тому в цій частині будуть деякі доповнення. Ми, як курсанти, жили дружно і, получаю посилки від рідних, ділились з усіма, хто жив в нашій палатки. Але, несмотря на такі дружеські отношения, все одно були кориша, які групівались окремо. Считаю себе важнішими за остальних. Сигарети, як і в тюрмі, тут були поважності, як гроші. Правда, якщо поначалу ми могли ділитись хоть останній, то спустя время сігами стало туго, і ми економили, як могли. У мене завжди був карман, як пепельница. Одна сіга курилась два рази. В цілому в учебки создають такі умови, щоб нікого не пугать. Тобі кажуть, що ти не дивився тіктоків про буси, іздевательства, що людей відправляють на м'ясо і що це іпсон. казали, що тільки 5% із нас попаде в штурми. Були такі закидони, типа: "Мужики, не гоніть, хіба ви ніколи не хотіли погуляти у войнушку?" Не дивлячись на таку промивку, солдати все одно стали дзвонить на гарячу лінію і жалуватися по разним вопросам. Це роздражало командування і в час неоднократно стали приїжджать проверки. Нам було сказано не говорить нічого лишнього і поганого. Конечно, можна було розказать провіряющим правду. Але що б це змінило? Проверка то поїде, а ми останемся. Були попитки бунтів, які бистро подавляли беседо і угрозами зробить наше життя цікавим. Казали, що ми вообще попали в лучший період, бо зараз нікого не ганяють і є де спати. Намікали, що раніше курсант спав чуть лі не на голій землі. Із останніх доручень, на які я попав, нам добавились ночні дежурства по частині. Видали рації, заступали по одному случайному чоловіку з чотирьох палаток. Надо було два часа бродить по учепки, підкидать дрова у всіх палатках нашої роти. Ще треба було слідить, щоб ніхто не втік. Докладувать по рації, хто виходить в туалет і коли повертається в палатку. Потом ми почали ходити на стрельби. Я довго ждав того дня, бо це правда було цікаво. Даже странно, що ці ржаві колашмати ще стріляють. У деяких курсантів ду автомату оказалось криве. Замітили це тільки по стрільбі. У мене клинив магазин, один хуже другого. Трохи про ТЦК. По розповідям знающих, в ТЦК дійсно іноді набирають колишніх військових. Реальність така, що часто, коли військовий хоче перевестись, скажемо, з бойових бригад в так званий тил, в нього є два варіанти: пройти фахову підготовку і стати інструктором. Цей варіант самий тяжкий в реалізації. Часто подложкою для цього служать поранення. І другий варіант- перевестись в ТЦК і ловить гражданських. Завжди остаються такі варіанти, як остатись на бойових позиціях і чекати чуда. Служити в ТЦК військові не хотять і так само считають їх чмошниками. Хотілось би трохи доповнить про заняття. По медицині вчили затягувати турнікет сначала на собі, потом побратиму на разні участки тіла. розказували про кровотечі і тому подібне. Тим, хто мав багату уяву, від одних розповідей вже ставало херово. На інженерних уроках були лекції по мінам і всьому, що з ними зв'язано. Від цих занять погано вже було мені. Чого тільки стоїло вислухати, як вони работають і які участки тіла ранять. Тема була дуже обширна. Нам даже показували, як замініровать Snickers. Багато тем було таких, що неясно кому воно пригодиться і чим. були тактичні заняття. Це пересування, робота в групі, контакт з противником, орієнтування, виживання і тому подібне. В нашій роті було два солдата з бойовим досвідом. Один з них жив у нас в палатке. Я так поняв, що їх прикомендирували до нас на время. Полезної інфи від цієї людини можна було узнать більше, чим від тих самих інструкторів. Він казав: "Якби ти не вчився в учебки, потом після безвП все одно будеш заново все проходить в тій бригаді, куди попадеш. А саме главне не вір людині у формі. Ті, хто був хотя би в учебки, поймуть, бо командування постоянно лапшає або прикалується. Юмора тут так багато, що в якийсь момент просто перестаєш понімать, де він заканчується. Пацани вже почали вибирати собі бригаду на майбутнє. Ходили слухи, що в дронщиках і в артилерії менше різко постать двох сотим. Я хотів піти на дрони, але бистро поняв, що туди попадають або за гроші, або по связям. Варту я не хотів, бо там треба таскати снаряди, а моя спина такого не витримає. Находячись в учепкі около трьох неділь, я став сильно боліть. Нічого нового, як і у всіх, кашель і температура. В палатки спав, обгородившись сумками, бо бувало сосід покойки кашляв потоком воздуха прямо на мене. Погода вже була холодною. На заняттях ми перемерзали. За місяць перебування в учепки два рази сходив в душ, а дальше просто обтирався салфетками. Душова була на один куб води, але це в тому випадку, якщо її закачали і нагріли зарання. Чаще вода була холодна. гріли її двома великими кипятильниками, які часто перегорали від того, що їх забували виключить. Ви можете представити 1000 л води на 160 чоловік? Так от, я тоже не представляю. І якщо постіратись ще можна було, то щоб помиться, на всіх води не хватало. Душова - це така сама палатка, тільки менша. Вона не опалювалась. З часом купатись не то що не хотілось, а просто було опасно, потому що ти постоянно з температурою. Постоянний кашель зірвав мені голос, і я просто шипів і общався з хлопцями через жести. Далі у мене появилась сильна одишка і помутніння. Я погано сприймав інформацію, нічого не міг їсти, став тупить і був жорсткий упадок сил. Особливо це чувствувалось на заняттях, де требувалась фізуха, або щось запоминати і тут же відпрацьовувати. На одному з таких занять інструктор побачив мій стан і розрішив посидіть до кінця уроку. Вже тоді було больно кашлять і за кожним разом мене виворачувало. Я став часто надоїдать доку, бо в мене не спадала температура і вообще ставало тільки хуже. Вже поработаній схемі він просто став завалювати мене таблетками, але це не помагало должним образом. В кінці-кінців десь через два дня наш медик рішив положити мене в лазарет. Моя нова так звана сім'я у виті будущих солдат всяко одговарювала мене від того лазарету, лякаючи тим, що там холодно. І це не відміняло пробежки в бліндажі. Але діватись було нікуди. Я понімав, що можу згоріть, а вже з лазарету буду добиватись госпіталізації, якщо тут не вилічать. Я скажу, як є. Поки я був здоровий, все, до чого нас об'язували, я переносив нормально. Да, я не виділявся серед остальних, але я не був якимось дохляком, яких там хватало. Вже тоді я морально підготавлював себе до того, що попаду в одну із штурмових бригад і що других варіантів в мене нема. Коли були персональні заняття, де кожен мав показати свій результат окремо, я справлявся і до мене ніяких зауважень не було. Але появилось одне велике але. Коли ти болієш і на це закривають очі, це, знаєте, це сильно підриває мотивацію. В той момент я поняв, коли ти слабий, то до тебе тут нікому нема діла. Повернемось до історії про лазарет. Сама прибудова, як і всі, що там були - це палатка. І да, вона правда була холодною. Там стояла одна печка, яка работала дуже странно і не давала тепла. В цій палатки було вісім двохярусних кроватій, але не дерев'яних, а вже на пружинах. Був матрас і подушки. Стояв столик з кавою і чаєм. Один електрочайник. Із хорошого столова находилась в 50 м. із поганого. В той момент я не їв уже 5ть днів. Мене постоянно тошнило. І кроме води і таблеток я нічого не міг приймати. Все верталось обратно. На всі мої жалоби док просто мовчав і переписувався на телефоні. Два рази в день ми ходили до дока. Тут вже був другий служивий, який, я так поняв, трохи шарить по медицині. З ним хоть і получалось нормально поговорить, але він, як і той другий, в цілому забивав на всіх. Але на відміну від того другого, цей хоча б не считав нас симулянтами. Він просто міряв температуру і давав таблетки. Міг ще поприскати горло. Там я вже побачив, що в них величезний склад з ліками. А на розполадок говорив, що кроме парацетамола нема нічого. Була велика надія, що я поправлюсь і вернусь до занять, але я не знав, що зі мною і чим я заболів конкретно. Док послухав мене стетоскопом, поміряв тиск і сказав, що все нормально. Продолжаєм пить таблетки. Саме находження в лазареті не означало, що в тебе нема обов'язків. Ми, як і всі, повинні були по тривогам бігати в бліндажі, а це від лазарету за 1 км, що означало 100% гарантію, що всі спальні місця бліндажа будуть зайняті. Але під нижніми нарами мій гроб завжди був свободний. Лазарет освобождав тільки від занять, вечірнього построєння і общих робіт. Там я хоть виспався, хотя, якщо чесно, цей сон більше нагадував кому. Мені снилось, що я дома живу оббичне життя. Ще був такий треш: "Дрова для печки в лазарет ми рубали і возили самі. Представляєш, ти встати не можеш, але треба йти 800 м з тачкою, напилять, нарубать і привезти дров собі і доку в окрему палатку рядом. Я конечно все понімаю, солдат все стерпить, але коли ти трохи чувствуєш полегшення, то ці походи вертають всі проблеми обратно". Всім похо. В один з таких походів подрова я зустрів давнього знайомого, який в перший день нас зустрів у ворот. Дада. Той самий тіп з приколами і тісаком в кармані. Я попросив в нього сігу, а він дав мені півпачки. Вот чого я считаю його добряком. Спитав, де він був, бо я чув, що він сезич. На що він сказав, що його опять возили в лечебницю. Такі діла. В медпункті у дока було тепло, а в нашому лазареті, як в морозільнику. Лічно я набирав гарячої води в бутилку від прозорої і кидав її собі в спальник. Проста, але корисна приспособа, дуже практична. Хтось сказав, що раз в тиждень до нас приїжджає обласний лікар і в мене була надія, що він забере мене в нормальну лікарню. В лазареті я пролежав приблизно чотири, може пть днів. Мені вже стали колотьюкови по два штуки сразу, бо температурило за 39. Я чогось вже не відчував ту температуру. І ось настав день приїхав нормальний док, став кожного обстежувати, послухав мені легені, щось пошептався і сказав, що забирає мене в город. Дозволили взяти з собою телефон, і це було великим плюсом. Через час я вже стояв з речами першої необхідності в ожиданні машини. В той день нас двох привезли в повноцінну лікарню, де в першу чергу зняли проби на ковід і флюрографію. Я тільки узнав, що ковіда в мене немає. Потом вже, коли нас положили, узнав від медсестри, що в мене пневмонія. У лікарні нас прийняли тепло. Було таке чувство, наче ми вдома. Було якось незвично, без тривог, клятви десантника по вечорам. Тебе ніхто не зве построєння чи катору. Коли в палатку зайшов лікар, то перше він сказав: "Якщо плануєте все заче, то хотя б долічіться, бо всяке буває". розказав історію, як мужик тікав через два дня після госпіталізації і помер по дорозі додому. Другий тікав вночі і його зарвали собаки. Було стидно, бо персонал вважав нас військовими. Які ж ми військові, прості і слабі доходяги. Нам розрішали виходити на вулицю, самостійно ходить в магазин. Ніхто за нами не слідив, але на обходах врача два рази в день треба було находитись в палаці. Лікували нас безкоштовно. Я зразу уточнюю, бо багато чую, що з курсантів трясуть гроші на ліки або просто за те, щоб їх привезли в лікарню. У нас такого не було. Вже на другий день я почав потрохи їсти. Годували скромно, але вкусно. Вже було щось жарене, а не так, як учепки. Кожен день соки, кефір, булочки. Учепки сок я бачив один раз і на якесь свято. В лікарні находились і гражданські. Їх годували трохи хуже. Був тут один курсант. який три неділі лічив пневмонію. Потом йому зробили повторний рентген і обнаружили туберкульоз. Йому продовжили госпіталізацію ще на шість місяців. Хтось сказав, якщо пропустити 14 занять по стрельбам, то це гарантує повторне проходження без АВП. А це ще плюс 52 дня в учебки. До лікарні я пролежав чотири чи п'ять днів в лазареті, і в мене оставалось мало часу, щоб встигнути вилікуватись і вчасно пройти це без АВП за один раз. Ніхто не казав, скільки тут нас будуть тримати. Через три дні до мене став повертатись голос. Трохи легше стало дихати і рухатись, хоча втома трималась до останнього. У лікарні в нас було багато свободного времені, і я став думать: "Якщо я час долічусь і вернусь обратно, то опять заболію. І це 100%, бо там боліють всі. Скоро вдарять морози, плюс постоянно заражаєшся від колег. А перспектива постоянно носить пневмонію чи туберкульоз мене не влаштовувала. Якщо добавити до цього всього те, що ти можеш і не попасти в лікарню, то думки проси заче брали гору. З цією війною явно щось не так, бо методи її ведення і ставлення до нас, як до людей без військового опита, є нелогічними. У всьому спостерігається банальне затикання дир і виконання так званого плану. А який у влади план, знає хтось? Те, як вони ведуть цю війну, на жаль, не веде до перемоги. Це ж очевидно і понятно всім. Наш верховний президент створив в Україні диктатуру, анархію і корупцію таких масштабів, яких не було за всю історію країни. Поліція і ТЦК викрадають та вбивають людей. Ніхто їх за це не карає. Армію розкрадають, а сама влада на цьому заробляє. Закінчувати війну цій владі немає інтересу. За березень я вже найшов двох солдат, з якими був у чепки. І зараз вони записують відео з полону. Можете собі представити? Сидиш, листаєш відоси і тут бачиш знакомого чувака, грязного та побитого, який записує звернення. Зразу перед очима пролітають всі ті моменти, через які ми проходили разом. Повертаємось до лікарні. Я розув, де ми находимося. Це був пригород. Сказав мужикам, що мабуть буду ставати на лижі. Дехто одговарював. Один з нас то вже хотів, але йому додому їхати 400 км. Побоявся, що зловлять по путі. Мені скинули гроші на дорогу, і я обдумував, коли краще це зробити. В той момент головне було долічитись, бо болячка серйозна. В останні дні мого перебування в лікарні нас повели на повторний рентген. Нам опять нічого не сказали, але по лицям врачів я поняв, що все добре і я йду на поправку. Наш врач назначив мені уколи на пару днів, а коли перестали колоть, взяли кров на аналіз. Сказали, що на днях, мабуть, будуть виписувати, якщо аналізи нормальні. Після виписки ми повинні були своїм ходом добратись до города, де нас мав підібрати гнивий док з учебки. Странно, що не сказав самому добиратись до тої учепки. Дождався я обходу в обід, після чого сказав хлопцям, що йду в магазин. Дехто з них вже знав, що я не вернусь. До города під'їхав маршруткою. Водій, побачивши, що я у формі, не захотів брати гроші. Далі я просто купив білет додому і пригнув в автобус у формі з учебки, без документів. сильно ризикував, бо могли поймати на блокпостах або на вокзалі. Багато особистих речей назавжди остались в тій учебки. Я чую багато історій, що тікати з лікарні легше всього. Так і було. А зараз, мабуть, до хворих ставлять охрану, бо з больнички тікає большинство. Ніколи не думав, що хоть колись попаду в таку ситуацію, але, як бачите, в наші дні це може статися з кожним. Бережіть себе. Я надіюсь, ми разом переживемо весь цей дурдом, в який превратили нашу країну. Тепер поводу канала. Канал буде жить. У мене є ідеї і контент буде, а саме головне, він вам понравиться. До зустрічі.