Прийняли погранці дроном з теплаком. Запілінгували по телефону.

Всім привіт. Мене звати Янот. М, мені повних 24 роки. І все почалось з того, що потрібно було, може, шукати якийсь метод виїжджати з цієї країни, так як на носі було 25. І я почав цим дуже сильно займатися. Спочатку були ідеї зробити все офіційно, зробити все на паперах і виїхати просто через кордон. Так і планувалось. Я все зробив. Настав момент брати документи і їхати на кордон. Приїхавши на кордон, я отримав офіційну відмову і зрозумів, що всі мої документи були до одного місця. І я з нічим повернувся додому. І так у мене минуло все літо. Так як ее моє день народження і моїх 25 років вже підже мало, я розумів, що треба щось робити. Я почав шукати якісь інші варіанти. Спочатку це були варіанти за гроші, за великі суми і за малі суми, але у всьому був підвох і я розумів, що треба щось діяти самому. І у вересні місяці я наткнувся на групу UFM через канал Алек 1860. І тоді почалось моє знайомство з нелегальним виходом. Як тоді мені здавалося, що це нереально. Но коли я почав вивчати групу, я зрозумів, що щось та й з того може получитися. Так, я почав шукати якихось знайомих, які мають зі мною спільну думку відносно того виходу і перейшов від плану до якихось дій. Почав помаленьку скуповувати спорядження від самого мінімального, так як в мене по факту нічого не було. і шукати на який напрямок я йду. Так як так як напрямку такого основного не було, я просто обзвонив всіх знайомих, які повиходили, і мені одні із знайомих запропонували один із напрямків. Так я на нього і согласився. Все було скупене спорядження. Дужело багато потрачено часу на пошук напарника. Як виявилось, це дуже велика проблема знайти адекватного напарника. Все починалося з того, щоб знайти напарника когось із своїх знайомих. І шукаючи, я зрозумів, що я просто втрачаю час, бо знайомі переважно думають дуже довго, а в кінці того всього просто пропадають і відмовляються. І я закинув був на гілку UFM про пошук напарника. відписували люди. Я з ними переписувався довший час, але, ну, нікого так і по факту не було. Але в один прекрасний день я знаходжу, е, людину з своєї області. Ми з нею списуємося, зразу здзвонюємося і вирішуємо на другий день зустрітись особисто. Так як мені нема 25, я пересуватись можу сміло будь-куди. Ми зустрілися. Все. Обговорили ще раз. Вроді би один одному підходимо, вроді би вже в нас все плюс-мінус є і по спорядженню, і по маршруту, і приймаємо рішення на вихід. Мій напарник був трошки такий ее одержимий панікою, бо ми ішли по слідах моїх знайомих і мої знайомі пройшли це за пть днів. А мій напарник дуже переживав і казав постійно: "А якщо ми будемо іти 12? А якщо ми будемо іти 10?" Я його постійно заспокоюв і казав: "Давай про то не думати. Ми маємо вийти так плюс-мінус, як і вони". Добре, добре. І отак ми уже менш-більш з ним все обговорили і назначили точку старту. Так як з самих безпечних варіантів ми обрали дві машини, було обговорено, що все, ми утверджуємо варіант з двома машинами і так добираємося до точки старту. Було назначена дата старту, за три дня додати у нас пропадає одна машина, відмовляється. І так виходить, що в нас залишається тільки один автомобіль і уже немає варіанту відкладати дату, шукати другий автомобіль і нема кого, щоб його знайти. І приймається рішення, що мій напарник буде їхати потягом, так як йому більше 25, а я буду їхати із спорядженням тією машиною і з розрахунком на то, що навіть якщо мене десь зупинять, то нічого страшного з того. не буде. Мене просто або відпустять, або виведуть з тої зони. Настав день старту. Мій напарник рушає потягом, я рушаю автомобілем. І так постійно виходило, що автомобілем ми його обганяли. І нам постійно потрібно було зупинятись десь на заправках і зливатися з масою, щоб просто до нас не викликали підозр наші номера, так як ми проїжджали всі інші області. І ее мій напарник мав повинен був прибути в 3й годині ночі на вокзал. Ми обговорили то, що на вокзал я заїду першою машиною, гляну, яка там обстановка, йому передам і якщо все там чисто, він просто вибіжить з поїзда, сяде в машину і ми доїдемо до точки старту там буквально пару кілометрів. Так, в принципі, воно і сталося. На під'їзді до того населеного пункту ми трошки прорахувалися, взяли за велику швидкість, бо ми побачили машину поліції і ми думали, що так як це комендантська, нас будуть зупиняти стовідсотково. І ми просто набрали швидкості і вискочили самі того не розуміючи на блокпост. Але так як водій і пасажир не мали ще навіть 23 років, я не маю 25 років, нас просто перевірили військовооблікові документи, попросили відкрити багажник, побачили, що там рюкзаки, більше ніяких питань не задали, сказали: "Все добре, хлопці, щасливо". Ми подумали: "О, як класно повезло, все їдемо". Заїхали ми в населений пункт. На населеному пункті, як виявився, дуже маленький вокзал, такий буквально 3х5 м з одним заїздом. І ті, які ми в нього заїжджаємо, ми зразу бачимо машину на польських номерах і машину на місцевих номерах. Зразу перша думка, що машина на польських номерах - це ТЦК. Ну, якась із прийомок, по крайній мірі. Ми глянули на них, вони глянули на нас і на нашу реєстрацію. Ми не місцеві, вони тоже підозрілі. Ну, просто стоїмо один на одного, дивимося до поїзда ще 20 хвилин. Я вийшов на перон, перекурив, подзвонив до напарника, кажу: "Почекай, ну не виходь зразу, тут якась підозріла штука. Я постараюсь пробити. Якщо я щось дізнаюсь, я тобі скажу. І за 10 хвилин до потяга з машини на польських номерах вивалюється троє чоловіків по цивільній формі, просто погражданці. І з сусідньої машини ще один мужчина. І вони сходяться всі разом четверо починають щось між собою говорити, дивитись на нас, ми на них. І я розумію, що щось тут неладно. Як тільки починає під'їжджати поїзд, вони виходять на перон. Один іде за колію, один іде вліво, один вправо і один на самому пероні. Я зразу дзвоню напарнику, кажу: "Не виходь тут, проїжджай дальше, якщо треба, то і їдь у велике якесь місто, а там будемо дальше вирішувати, бо щось воно підозріло". Він каже: "Добре". Я стою на пероні, так з краєчку курю. Вони дивляться на мене і дивляться заодно на потяг. І так вийшло по такій чисто случайності. Підбігає до мене працівник автоколії цієї і просить в мене сигарету. Я йому даю сигарету, так лапаю його за плече і кажу: "А чуєш, а оце прийомка і показую на цих мужчин". А він каже: "Да". А я кажу: "А що далі?" А він каже: "А далі ще хуже". Я кажу: "Так далі, ну, типа, нема смислу виходить". Він каже: "Ні, нема". Я кажу: "Я поняв". Ну і все, я зразу відзвонююсь напарнику, кажу: "Я розув так-то і так-то". Кажу: "Ну, тут прийомка, їдь у великий районний центр, там спокійно вийдеш. Якщо щось, знімай готель, а там щось придумаємо. Може тебе доставимо тією ж машиною або, ну, щось будемо думати, по крайній мірі все. Мій напарник каже: "Добре, ми сходимося до нашої машини і плануємо, як нам треба виїхати в 3 годині ночі непальоно з того маленького вокзалу. І ми розуміємо, що в нас це не дуже вдасться". І виходить, як ми сідаємо в машину, закриваємо двері зсередини і просто сидимо. Вони за той час виходять з вокзалу, обходять нашу машину один раз, другий раз, на третій раз вони просто обходять, стукають нам в вікно. Ну і так вийшло, що у нас водій такий трошки був темпераментний. Він зразу так опускає вікно і каже: "Що таке?" Вони зразу так, ну, не зрозуміли, як то ми так дуже гарно до них говоримо. Такі типа: "А що таке? А чого ви тут тіпа стали, приїхали, нічого не забрали, нікого не забрали, нічого не передали і взагалі типа на інакші реєстрації тут заїхали в маленьке село. А ми зразу мали історію, що ми їдемо у Київ на роботу". кажемо: "Так, ми хотіли в Київ, так як типа білетів не було, хотіли підсвістити зайцем. Не вийшло. Ну зараз будемо або шукати готель, або будемо їхати на Київ". Але ми дуже змучені. Плюс у нас один тільки має водійське посвідчення, а він якраз найбільше тіпа виснажений і треба десь переночувати. І тут тоді один із тих починає нам просто напарювати готель. Він починає нам казати все: ціну за ніч, з якої години по яку працює, де знаходиться, як туди добратися. Все, все повністю розказує. А так як ми з напарником це підготовлювали той момент, ми за той готель тоже, ну, не мали інформації і знали. Я йому починаю наводити такі запитання, що дійсно може знати лиш та людина, яка про то щось знає. І він відповідає на них чітко. Но коли проходить буквально 5 хвилин нашої розмови, він все то забуває. І ми вже починаємо їх помаленьку штурмувати і запитувати: "А, а ви взагалі хто?" Типа, ну, що ви до нас вчепилися? Типа 3 година ночі, ми нічого не порушуємо, типа хотіли підсісти на поїзд, що не так? І він просто дістає з карману корочку і каже: "Державна прикордонна служба, капітан такий-то, такий-то". І в розгорнутому виді нам то показує, каже: "Ви, хлопці, вибачайте, але то типа в нас така робота, типа туда-сюда". І я ка я йому починаю задавати питання: "Так, який готель і де він знаходиться?" Він просто вже мовчить, нічого не каже і не, ну, не хоче підтримувати розмову. І вже напарник його це замічає, який стояв позаду і каже: "Петрович, та ну скажи, типа, і він, ну, щоб сказав назву". І все. Цей Петрович каже назву. Ми кажемо: "Все добре, дякую. Ми подумаємо, може зараз там заночуємо, а зранку поїдемо на Київ". Типа: "Так добре буде". Типа, чи ну чи що ви хочете? Хочете покажемо вам документи, типа, ну, щось не так. І вони самі типа: "Ні, нічого не треба, нічого не показуйте, можете бути вільні". Ну і ми на тому всьому виїжджаємо і робимо такий фальш момент. Їдемо в сторону того готелю і не доїжджа до готелю, повертаємо праворуч і тушимо фари. А вони весь цей час стояли і чекали, куди ми поїдемо. На перехресті. Як тільки вони побачили, що ми повернули на готель, вони зразу повернули ліворуч, е, і не стали їхати за нами. Мій наш водій зразу завівся, включив фари, розвернувся і ми поїхали на виїзд із того населеного пункту. Як тільки ми доїжджаємо до виїзду з населеного пункту, я просто замічаю, що в тому районі, де ми тушили фари, появляються фари двох машин, тих, яких якраз були, які на вокзалі. І вони просто летять за нами, бо вони поняли, що вони нас загубили. Ми нам дуже сильно везе, бо на виїзді села дуже визка дорога і нам на зустрічі йшла машина і ми встигли по вузькій дорозі проїхати першими і за собою пустили цю зустрічну машину, яка заблокувала їм дорогу. І до центральної дороги вони чисто по факту не могли за нами доїхати. І так ми від них по факту і втекли. Виїхали ми на центральну дорогу і почали повертатися туда в сторону блокпоста, бо ми знали, що в другий бік він уже не пиняє, бо ми бачили, що тільки стоїть в один бік, а то була сама найближча точка, де можна було заночувати. І то вже було менш-більш велике місто, в якому я з двома рюкзаками міг просто загубитись і на мене ніхто би не звернув увагу. Їдучи туда в велике місто, дзвонить мій напарник захеканий і каже: "Я випригнув з поїзда". Я кажу: "З тобою, типа, все нормально, ти нічого собі не поламав, нічого не цей". Ні-н-н, зі мною, типа, все хорошо, але як я до тебе доберусь? Ну, я починаю питатись свого водія. Мій водій уже запанікував, що тут уже ДПСУ за ним ганяється. То що тут третя ночі, комендантська, ми з рюкзаками. В рюкзаках повністю все снаряга, рахуючи болторіс, камуфляжні костюми. І мій водій просто каже: "Ні, ну, типа, я на таке не піду, я тебе довезу в то місто, але дальше розхльобуйтесь самі". Я це кажу напарнику, кажу: "Ну, типа, водія в нас нема". Кажу: "Розчитуємо суто на свої сили". Окей, окей. Я доїжджаю до готелю, селюсь. Жіночка була дуже зла, бо я її розбудив в 4тій ранку. Але нічого, вона мене заселила. Я дзвоню напарнику, кажу: "Ну, в нас точ точка старту пролягала недалеко від колії". Я кажу йому: "Ти зможеш дойти по колії до точки старту?" Він каже: "Зможу". Я кажу: "То давай ти будеш іти до точки старту, а я уже натомість придумаю, як доправити до точки старту рюкзаки". Так, щоб це було якось менш-більш адекватно. Добре, добре. Все, він іде, каже мені: "І ти лягай спати, перекіма, бо я спав в поїзді і зранку встанеш і придумаєш, як ти маєш доправити рюкзаки". В принципі, так воно і вийшло. Десь біля 6стої я заснув, поспав до 8мої, проснувся, здзвонився з ним, кажу: "Як ти там?" Він каже: "Я вже доходжу, мені там залишилось буквально пару годин і я зможу типа все нормально дойти і стартує". Я кажу: "Добре, супер, я шукаю методи доправки". Зразу самий перший такий метод в чужому місці, без ніяких знайомих, це в мене вийшло рейсовий автобус. Я собі подумав, що рейсовий автобус не мали би зупиняти на тому блокпості. Ніхто його ма не мав би контролювати. І ще й плюс так вийшло, що рейсовий автобус проходить недалеко від нашої точки старту. Я збираюсь без рюкзаків, без нічого, виходжу з готелю і біжу на автостанцію з надією на то, що я там зустріну водія і в водія попитаюсь, чи його пиняють на блокпості. Якщо не пиняють, то заплачу йому більше, просто щоб він зупинився там, де мені треба. Прийшовши на автостанцію, я бачу, що в інтернеті пише: "Кожних півгодини автобус їде, а по факту його взагалі немає". І він не стартує з автостанції, він стартує з центра міста і хаотичними там якимись зупинками їде. І я розумію, що автобус уже відпадає. Тоді лишається тільки таксі. Таксі я вибирав по принципу сама погана машина якась непримітна і щоб був старший водій такий поза 50, бо як мені здається, то людина старша тебе більш зрозуміє, ніж якась молодша і старша ввійде в твоє положення. І я не видумуючи нічого, просто підходжу до одного з таксистів і кажу: "Потрібно мене і дві сумки доправити через блокпост, але так, щоб ми або блокпост об'їхали, або щоб нас там не зупинили і не відкрили багажник". Він такий: "Ну, типа, в сумках нема нічого запрещнного". Я кажу: "Ні, нема нічого". Кажу: "Там спорядження". Ну і він зразу зрозумів, куда ми йшо ми. Він каже: "То ти і дві сумки". А в тебе, каже, з військовообліковими як? Я кажу: "В мене все супер, мені 25 нема". Він каже: "Ну то все". Каже: "Ну, типа, щось придумаємо". Я кажу: "Скільки то буде?" Він називає дуже офігенну ціну в 500 грн. Я кажу: "Всь, супер, ми їдемо". Він каже: "Ну то все, сідай". Я кажу: "Та куди сідай?" Кажу: "В мене сумок немає". Я кажу: "Я на виселення". Кажу: "Дайте свій номер, я наберу і тоді їду". Все, я побіг в готель, дзвоню своєму напарнику, кажу: "Давай підходь до точки старту". Я йшов транспорт, вроде мужик адекватний. Кажу: "Я виселяюсь, беру рюкзаки і ми їдемо". Добре, добре. Все проходить буквально там до години часу, я вже встигаю все там добігти до готелю, підготувати рюкзаки, все зробити. Дзвоню напарнику, кажу: "Ти на точці старту". Так, все супер. Я кажу: "Добре, я визиваю таксі". І зараз кажу, буде два варіанта. Або кажу, він привезе спочатку рюкзаки, ну, без мене, так, щоб його не зупиняли самого на блокпості, або він привезе зразу рюкзаки зі мною. Зрозумів? Зрозумів. І я визиваю таксі. Під'їжджає цей дідок. Дідок попадається дуже класний, бо тільки я загружаю рюкзаки, сідаю до нього на переднє сидіння, він зразу так розвертається до мене і каже: "Я все пробив. Я йшов, як об'їхати блокпост. Я знаю, як то все зробити. Там лісами, полями, буде трошки дорожче". Я кажу: "Скільки?" Він каже: "700 грн". Я кажу: "Все супер". Кажу: "Ми їдемо по-любому, якщо ви все найшли в цьому в цьому впевнені, поїхали без питань". Все, я зразуми ми тільки рушили, я зразу дзвоню напарнику, кажу: "Ми блокпост об'їжджаємо, трошки затримуємося, потерпи". Все, таксист реально попався класний. Ми зразу же об'їхали блокпост, їхали полями, їхали лісами. Там просто була така дорога, що на великій машині було би тяжко проїхати, бо вона все в болоті. А він на тій ладі буквально там пролітав, я не знаю, як там. Та Лада пролітала, но все було супер. І на під'їзді вже до напарника я починаю йому дзвонити, а він не бере трубку. Я вже починаю лопати па паніку, що він або слився, або щось, щось не так. Але в останній момент він піднімає. Я кажу: "Давай, нам вже тут осталось", кажу: "кілометр". І кажу, і ми в тебе. Він каже: "Добре, я в лісі". Каже, "Біля дороги". Каже: "Я я чекаю". Все супер. Таксист під'їжджає. Я зразу ж на початку під'їзду розрахувався з таксистом. Ще накинув йому зверху, щоб щоб цей, щоб все було добре. І по словах таксиста, він ще тоді він каже: "Та я можу вас трошки дальше завести, типа". Але ми мали паніку, то що людина нам невідома, не знати, яка там обставини, чи там є блокпости, нема блокпостів. Може він щось напутав, зараз нас завезе кудась і все. В нас і так точка старту не задалась. Оце, що ми планували в 3:00 ночі. І вирішуємо, що ні, нехай вже буде так, як є. Е, ми під'їжджаємо і напарник вибігає з лісу, ми швиденько забираємо рюкзаки з таксістом їм по руках і погнали. тільки забігли в ліс, зразу ж перевділися, вдягнули маскувальні костюми, ее настроїли рюкзаки і стартанули. В перший день це була 2 година дня, як ми стартанули уже прямо в самому лісі і вже були перевді і там буквально до заходу сонця лишалось там буквально 3-3,5 години. І ми знали, що ми багато не пройдемо, але так як ми ще в перший день були вже на дезморалі того, що ми не стартанули так, як хотіли, плюс оце здобирання з таксистом, не знати, що то за таксист, ми вирішили, що ми не спіша, скільки пройдемо, стільки пройдемо. І в перший день ми буквально пройшли по воздуху 4 км. Заночували, все було класно, нормально, ніде нічого не цей. На ранок проснулись. Побачили, як від нас метрів 400 проїхав мотоцикл по стежці. Подивились, ну, вроде якийсь місцевий, нічого такого дивного. І стартанули. І поба в нас вийшла така ситуація, що ми з рідкого лісу мали заходити в густий ліс. І на підході до густого лісу ми просто замічаємо, я замічаю, що іде якийсь звук з лісу, але там нема ні роботи двигуна, ее нема нічого такого, що це може бути якась техніка. Але так, як я замічаю той звук, беру сво кажу своєму напарнику: "Неряєм". Там збоку такий був посажений молодняк. І я просто біжу в той молодняк, а мій напарник просто в ступорі стоїть отак на самій тропі і дивиться. І тут просто з того густого лісу вивалюється дві пари коней з возами і там сидять люди. І вони дивляться на нього, як він стоїть з трекінговими палками в москувельному костюмі і з рюкзаком на плечах. І вони так на нього просто дивляться, як на дурачка, кажуть йому: "Здоров". Він каже їм відповідь: "Здоров". І вони просто проїжджають без без лишніх слів. Як потім виявилось, вони їхали рубати ліс. І вони тоже не дуже раді були, що вони нас зустріли, а ми не дуже були раді, що ми їх зустріли. І я вже своєму напарнику тоді кажу: "Ну давай, кажу, якось будемо то все робити разом, навіть якщо щось зачули, навіть якщо це буде лишній раз там лягти до землі, але давай ми то зробимо". кажу: "А щоб не було таких ситуацій, бо може буде дійсно не просто якісь люди місцеві, які просто на тебе подивляться як на дурачка, а хтось може бути серйозний. Давай, давай. Все." І другий день в нас менш-більш спокійно пройшов. Тільки уже на вийшли ми на ночівлю. З ночівлею в нас трошки не задалось, бо був такий собі ліс старий, дуже закинутий і сильно місця там не було. Але щоб не шуміти, ми розкали палатку так поміж тих гілок. На ранок проснулися, побачили знову, як відносно від нас метрів 400- 500 проїхав мотоцикл, бо наш маршрут був по факту усіяний якимись стропами, дорогами, під'їздами, але там постійно був ліс. І ми стартанули наш третій день. В наш третій день нам треба було підійти до одного з таких більш населених пунктів і його обійти по ліву сторону. На підході до того населеного пункту ми побачили спринтер білого кольору, який так добре тулив по дорозі, а ми по факту тоді не дуже мали куди сховатись, але як ну він нас не дуже замітив і ми приїхали буквально, ну, ми прийшли буквально нормально, обійшли той населений пункт і у нас виходила виходив маршрут попри одну з об'їзних доріг того ее населеного пункту. Але так як е то була п'ятниця, всім щось було треба. Хтось їхав за грибами, хтось їхав до джерела недалеко, до озера. Всі просто кудись їхали. І по факту все, що ми мали йти якимись тропами і скоротити собі маршрут, ми все йшли дуже густим лісом. Ми пройшли дуже мало, але ми той день пройшли, обминули той населений пункт і зразу ж за ним заночували. Е, на ночівлі з третього на четвертий день пішов дощ. В нас була палатка двохслойна. Е-е, вона дуже хорошо себе прорекомендувала, витримала ті дощі. Поки ми ночували, ми просто десь в 3й годині ночі почули, як скрипить дерево. Так, раз, два, три, а потім просто як він воно всією масоюпаде до землі. На ранок, коли ми встали, то це було від палатки метратри. Ми так подивились один на одного, добре, що не задавило, склали палатку і стартанули далі. Ее четвертий день в нас був дуже важкий. падав дощ. І в нас така була місцевість, де було дуже багато води і треба було її перейти обов'язково. Ее, з свого досвіду скажу, ну, що пончо, що дощовик. Ну, як на мою думку, це все безполезно через то, що от, наприклад, в мене був дощовик, я більше в ньому запарився, ніж то, що мене би міг намочити дощ. Коли я його зняв, то з середини дощови оцього костюма дощовика просто вилилася літрами вода. Весь той піід, який я потів, і я поняв, що, ну, я його більше вдівати не буду, і я його скоріш за все і зразу скину. Ми проходили четвертий день доволі бодро. Там не було людей, не було троп. Ми спокійно йшли, просто просуваючись вперед, вперед, вперед, вперед. І за четвертий день доволі добре скоротили відстань до кордону і уже розглядали плани на то, щоб зробити максимальний скид і стартанути на легке уже за один день до кордону. Так, ми радились, радились, радились, радились і на ранок п'ятого дня прийняли рішення, що все, ми робимо основний скид, робимо легенькі рюкзаки і ідемо до кордону. А там буде, що буде, якщо прийдеться заночувати, то будемо спати суто там в спальниках і буквально під тентом. Напарник ммув тент і будемо якось викручуватись з такої ситуації. До кордону нам на той період залишалося біля 12 чи 13 км по воздуху, але ми знали, що ми їх пройдемо швидко, якщо нам нічого не буде заважати. Ми стартанули, все було класно, ми стартанули з самого граня, як тільки засіріло, ще навіть сонечко не вийшло добре, ми уже були на нашій тропі і підходили, підходили до кордону. Там залишилось буквально 11 км. І е-е ми йшли по такій тропі, де зліва яр, справа яр і посередині просто тропа. І тропа мала бути завдовжки 4 км. Ми прийшли уже два, а ще залишалось два. І мій напарник замічає, як по тій тропі стоїть мотоцикл і там якийсь мужичок щось робить. А це вже до кордону там залишається 11 там тире-12 км. Ми неряємо в ліс з тої тропи. Перепригуємо тієри, ниряємо в ліс. Я ниряю буквально від тропи метрів 70, а мій напарник просто убігає вліво на метрів 400, напевно. І я чую, як той мотоцикл заводиться, проїжджає пару метрів, глушиться, знов там стоїть пару хвилин, заводиться і тако ривками по 150, по 200 м він приближається до мене. Потім я чую, як звук уходи вліво і він віддаляється. Я так поняв, що він зробив круг і просто поїхав назад до кордону. Зразу перші думки. то що це може бути якесь ДПСУ, яке міняє, який міняє ее фот у фотопастках батарейки. Я починаю йти шукати свого напарника, бо мій напарник страху просто втік в невідомому напрямку. Я помаленьку свищу у свисток той, що на рюкзаці. І таким методом він відсвистує і я його находжу. Кажу: "Чого ти так втік?" Він такий: "Та я боявся, що він на нас виїде". Я кажу: "Та як він на нас виїде? Як там єри? Ну і ми приймаємо рішення обійти ту всю трупу, бо якщо там дійсно були фотопастки, то ми зараз просто на неї вийдемо і зразу нас там і приймуть. І все, ми вийшли, проходимо, проходимо там і в десятикілометровій зоні, доходячи, це вже була така сама для нас небезпечна, бо ми були попереджені, що за 10 км до кордону стоїть перша йогоза. три кольца просто по землі, не в висоту, а просто по землі розкинуть. Ми вже були підготовлені з вийшли з болторізами. Болторізи ми брали невеликі, ми брали двохсотку. Ми просто їх, е, йогозу розкусили посередині на з'єднанні, на стовпчиках вона розбіглася вправо і вліво. І там зробився дуже широкий перехід. Ми спокійно перейшли. За нею ж зразу ріс молодняк. Ми собі гарненько в молодняк засіли, попили водички і стартанули дальше. Якраз по тій дорозі я найшов ще е череп рися, мій напарник побачив черепаху і до доволі таку дебелу, яка десь повзла до до води, але я так думаю, що вона не доповзла, бо там дуже багато треба було ще повз. І ми вже починаємо рахувати кілометри до кордону. Отак 10 98. І просто проходимо, проходимо, проходимо. На 7мий кілометр ми обходимо там тропи і самі того не замічаючи, ее робимо е перепочинок і піднімаємо голову вправо і просто замічаємо вишку. Ми оглядаємо її, дивимося акуратно, що там робиться. Дивимося, вона повністю пуста. Ага. Значить, це якась стара єгерська вишка. Не треба на неї звертати увагу. Ми її ще обійшли акуратненько і починаємо вже знову рахувати ті кілометри, бажані до кордону. Залишається 6 км. І в нас якраз починаються самі такі відповідальні моменти, бо там була сама основна остання дорога, по якій дуже часто їздять машини, яку треба обов'язково переходити. Там рідкі ліса і треба то зробити швидко. Не доходячи до тої дороги кілометр, ми проходимо трупу, на якій дуже багато дерев з шпаківнями. Зразу перші думки, що там якісь можуть бути фотопастки, але ми якось акуратненько то все проходимо. Е, не доходячи до дороги, я просто чую звук якоїсь техніки ззаду нас. Зразу беру свого напарника за рюкзак і ми просто біжимо в кущі. Залягаємо, він зразу каже: "Ну, типа, що таке? Що ти, типа, мене, ну, збив з пантелику". Я кажу: "Ну, чекай, кажу: "Ти не чуєш, що щось їде?" Він каже: "Ні, не чую". І тут просто ми отак залягаємо і ззаду нас виїжджає трактор і в якому сидять місцеві. Я кажу: "Ти бачиш?" Кажу: "Ну, типа, кажу, слухай трохи". Він приїжджає, ми зразу такі: "Все, гоп, добре, що, типа, почули. Тільки хочемо виходити на свій маршрут". Е, нам так треба було зліва направо по діагоналі перейти одну із троб, якраз по якій їхав цей трактор. Тільки ми хочемо виходити на той маршрут, як бачимо, як з тої дороги, що саме важлива, з'їжджає машина, ее вибігає з неї чотири мужика в цивільному, без слів, без нічого розбігаються по лісу. Ми залягаємо знов, за ними дивимося, наблюдаємо. Так як ми в маскувальних костюмах, нас не видно, але трошки ми споглядати можемо. Вони так само без слів, без нічого, походячи 10 хвилин по лісу, збігаються назад до машини, щось там між собою обсуждають, ми почути того не можемо. Знову розбігаються, знову 20 хвилин ходять по лісу, знову збігаються, сідають в машину і дуже повільно виїжджають. Ну і все, ми зразу такі зрисували. Думаємо, може це якесь із ДПСУ. Ми десь спалились на якійсь камері і вони вияснили, що ми йдемо в ту точку і вони нас десь там ждуть. І може вони зараз просто виїхали на цю дорогу і там просто нас піджидають. І ми рішаємо не уходить вправо, так, як нам це було на маршруті, а наоборот обійти ту дорогу з лівого боку. Все, ми починаємо підкрадатись до дороги від дерева до дерева. по тому рідкому лісі. Засідаємо за кущик. Якраз так нам везе, що проїжджає по дорозі машина. Вона нас точно не помічає, бо ми дуже-дуже добре сховані були в такій ямі і в кущах. Тільки проїжджає та машина, ми розуміємо, що треба за нею стартувати. Мабуть, тільки вона проїжджає, ми вибігаємо з лісу, акуратненько переходимо дорогу, дивимося наліво, направо, нічого не замічаємо ніяких ні машин, нічого. Просто пролітаємо ту дорогу, забігаємо в рідкий ліс. Там рідкого лісу десь, напевно, метрів 500, може 700. Ми його швиденько пробігаємо, щоб нас не замітили машина, якщо буде їхати уже по дорозі, щоб вже не замітила, коли ми будемо спиною до неї. Пробігаємо той ліс і за лісом зразу йде така піщанка, тоже з шириною метрів 100 і така доволі, ну, сипуча, що сліди лишаються зразом, ну, моментально. Ее, ми забігаємо на ту піщанку. Як тільки ми забігаємо, мій напарник так впереді мене на метрів 10, я замічаю з правого боку просто тіло в чорному, яке з нами іде паралельно до кордону. Зразу перша моя думка, що мабуть це його і шукала оця машина з мужиками, яка заїжджала оце правіше від нас. Як тільки я хочу це казати своєму напарнику, я йому починаю шептати його ім'я. раз, другий, третій. Він, я бачу, що він мене не чує, і він просто набирає темп, щоб заскочити чи поближче до кордону. Я розумію, що я за ним не угонюсь і сильно я не крикну. Я просто за ним так слідую, слідую, слідую. І тут я бачу, як цей мужик з правого боку від нас починає нас зрізати по діагоналі. Я зразу то замічаю і починаю уходити вліво. за кущі, бо в нас була домовленість з напарником, що навіть якщо щось нас там десь приймають, то ми розбігаємося, щоб хоча би один із нас мав змогу вийти на волю. Я починаю уходити вліво, обминаю ті кущі. І тут я просто чую з-за кущів, як мій напарник з матами розвертається, скидує з себе рюкзак, палки і біжить просто назад в тил. А я з своєї сторони замічаю, як на мене спереді біжить ДПСУшник з автоматом. Справа цей, що мені здавалось в чорному, насправді він був в мультикамі, з автоматом уже приближається. І з лівого боку так само мене піджимає один дпсушник. І тікати я не маю куда. Сил я по факту не маю. Рюкзак я не встиг скинути. І мене просто приймають. Підбігає до мене мужичок, каже: "Руки вгору, падай на землю". Я тіпа не дуже хочу падати, бо там то піщанка. Він такий: "Ні, падай". Я впав. Е-е, він такий: "Де твій напарник побіг?" Я кажу: "Ну, типа, ну ти, кажу, ти смієшся?" Кажу: "Де я бачив, типа, кажу: "Де мій напарник побіг?" Кажу: "Я вас ледве всіх, кажу, типа, побачив". Кажу: "Ні, типа, ну, типа, нема такого, не знаю". Він такий: "В вас тільки двоє?" Кажу: "Да, двоє". Він каже: "Ну всь, лежи". Ну і я зразу, щоб не втрачати час, бачу, що мене плюс-мінус якісь адекватні прийняли, бо це був такий молодий пацанчик до 30 років і два старші дітка такі поза поза 50. Я кажу: "Ну, типа, можна питання?" Він каже: "Можна". Я кажу: "Типа, в мене є з собою гроші і паспорт". Він каже: "Ну, типа, не переживай", каже: "Гроші то підсудне діло, типа, а з паспортом, типа, нічого не зроблять, не подруть нічого не Це". Я кажу: "Поняв". Кажу: "А можна ще одинки?" "Ну давай". Я кажу: "В мене, ну, типа, можна я все лишнє скину?" Він каже: "А що ти маєш?" Я кажу: "Маю". Типа, два перцові балончика і всьо. Він каже: "Ну, скидуй". Типа, я кажу: "Щоб ти не переживав і я не переживав, типа, що ти щось будеш, ну, типа, рипатись". Окей, окей. Типа я кажу: "На коліна можна встати?" Можна. Я став на коліна, зняв е цей, зняв себе рюкзак, поскидував ті балончики, закинув знов рюкзак на спину і кажу, типа, можна на жопу сісти, кажу, щоб уже просто сидіть, кажу, я ж нічого не ну не кипішую, не кидаюсь, кажу, просто, щоб вже нормально сидіть, щоб не лежать в тому піску. Він каже: "Да, можна, типа". І так, як я уже сигарет на той момент не мав, бо я спеціально розраховував, щоб до кордону там до 10 км в мене не лишилось взагалі ніяких сигарет, щоб я не курив і ну не палив себе ні димом, ні вогнем, нічим. І як типа питаюсь, можна типа закурити, бо бачу він курить, типа, та все можна, типа я курю. Тут я про бачу, як там хвилин п'ять, буквально після того, як нас прийняли, то все дуже відбувалось швидко. Це на словах так довго в житті воно було все дуже швидко. Я бачу, як з лівого боку до нас біжить ще троє ДПСУшників. Я йому я я зразу того, хто мене угостив сигаретою питаю, скажу: "Типа, тебе сварить за то не будуть?" Він каже: "Ні, типа, не переживай", каже: "Все нормально, типа". І прибігає там один із них такий дпсушник, як виявився, він був зам начальника застави чи якось так. А прибігає і зразу такий типа стяжку на цього типа підаса і починає просто типа мене крити. Ну, типа, я на то не ведусь, просто сиджу. Він закинув мені стяжку на руку, типа, починає мене щось, типа розводити на якийсь конфлікт, починає просто мені там наярювати: "А ти хотів то зробити, а ти хотів то зробити?" Я кажу: "Та ну, типа, ні". Кажу: "Все нормально". І він починає далі мене виводити на конфлікт. Я розумію, що, типа, то так дальше не може бути. Я кажу: "Ну, дивись", кажу: "ну типа, чого ти бичишся?" Кажу: "Я ж з тобою нормально говорю, відповідаю на всі твої питання". Типа, кажу, я до тебе, ну, типа, не скачу, не вимахуюсь, кажу, ну, типа, давай говорити нормально, кажу, ну, типа, ти ж така сама людина, як я. І його зразу після тої фрази попускає. Він такий: "Ну да, хорошо, типа, все нормально". І саме перше таких питань, він типа: "Чи ви купили маршрут?" Кажу: "Ні, ну, типа нічого не купляли". Кажу: "Типа накидали самі лінії, типа, в Осмонді і все." І так стартанули. Чого пішли сюда? Я кажу: "Ну, було би мало прийомок". Ну, типа, на карті прийому кажу і все. І рішили, що, ну, типа відносно безпечний маршрут. І цей: "Скільки днів йшли?" Кажу: "Ну, оце п'ятий". Типа, та ні, ви, типа, ти брешеш, то таке не може бути. Вас хтось сюда підвіз, типа, ви не могли зайти сюда, типа, і просто починаю так. Я кажу: "Ну я тобі, ну, нормально, кажу, типа, кажу, як подивишся на нас, кажу, і подивишся, що в нас було в рюкзаках". кажу: "Ти все поймеш". Кажу: "То зараз тобі, типа, кажу, цей". Ну, він каже: "Ну добре, типа, ми ще з тобою то виїз". І починає накрапати дощ. Він починає комусь надзвонювати. Приїжджає перша розшукова пошукова собака. Я там сиджу в тій стяжці, встати не можу, бо рюкзак на спині, типа, адекватно встати. Вона так попри мене проходить. Благо, вона якась, ну, відносно неагресивна була і як розшукова пошукова, вона себе не про проявила нормально. Вона просто бігала по колу, намотувала повідок на того дпсушника і толком нічого не шукала. За хвилин 10 після тої розшуково-пошукової собаки приїхала ще одна розшуково-пошукова. Тоже вона, ну, не дала ніякого результату. Мене вирішують вивести на дорогу. Мого напарника продовжують шукати. Мене виводять на дорогу. Приїжджає просто стара старез біла Волга, в яку мене запихають тако отак типа мене запихають, а рюкзак мій не залазить в двері. І вони просто так його протолкнули. Я за залітаю в ту Волгу і вони мене везуть на заставу. Не доїжджа застави, мене розвертають, позабули мій телефон. Проїхались мини до до мого телефона. Вертають мене знов на заставу. Забули мій паспорт у того замначальника застави, бо він мене все позабирав. І отак мене катають, короче, туда-сюда, туда-сюда разів п'ять. І в ітозі приймають рішення лишити мене там на дорозі, допоки не найдуть мого напарника або допоки вони не змучаться шукати мого напарника. Ну, я стою на дорозі, мене передають з тої Волги. Мене ж знову не можуть випхати з Волги, бо я вилажу з Волги. Мій рюкзак ніяк не може за мною вилізти. Е-е, тоже виталкують. Стяжка. Стяжку ніхто не хоче знімати, типа. Хоча я кажу, ну, типа, нічого не буян. Хоча би зніміють просто, щоб легше пересуватись. Ні, нічого. Мене передають в тежку. Там стоять два старші мужичка уже з зовсім якоїсь інакшої застави, зовсім якісь інакші війська. Просто стоять два мужичка, мене передають до них в охорону. Типа, благо тоже мужики попались нормальні. Поки шукали мого напарника. Це вже десь, ну, пройшло хвилин, напевно, 3040. З того моменту, як прийняли мене, то вже було дві розшукові пошукові собаки. Був ее дрон з тепловізором і уже десь на дорозі стояло біля восьми машин. І в лісі просто шукали е багато людей його десь там біля 30-40 чоловік просто. Отак по лісу шукали мого напарника. Підбігає до мене ее цей пограничник, каже типа: "Ану давай свій телефон, типа е ще раз бере мій телефон, переписує номер напарника, уводить йому вибиває, що мій напарник завис мережою на одному селі. Хоча ми з напарником домовлялися не включати мережу від точки старту до точки виходу. Як виявилося, мій напарник ішов з мережою три дня. І то все показало на їхніх картах, бо цей дпсушник показав квадрат, в якому ми ночували і в якому останній раз виходив мій напарник на зв'язок. І це реально був тупо квадрат 50х50, в якому ми ночували. Він каже: "Ви тут були?" Я кажу: "Ну, ми тут тіпа проходили". Він каже: "Бо зараз його телефон б'ється там". Каже: "Я не вірю, що він вже стільки", каже: "пробіг назад". Ну, там дійсно була велика відстань і пробігти її, ну, її було нереально до того місця. І оце то все була за першу годину буквально пройшла перша година, вони не мають ніяких успіхів. Машини просто приїжджають, з них вибігають люди, забігають в ліс і просто продовжують шукати мого напарника. А я стою уже, розговорився з тими мужичками двома, попросив їх зняти стяжку, щоб попити, покурити і зняти з себе вже масхалату цю всю двіжуху познімати і вже просто, щоб стояти на дорозі, як людина. Вони типа: "Все окей, нема питань, типа тільки покажи, що в тебе в рюкзаку, чи в тебе там нема ніякої, типа запрещнки". Кажу: "Да, нема питань. Типа зніміть стяжку, я все акуратненько покажу. Типа все, все зніму, закину в рюкзак". Діну тепле типа і добредобре все. Я то все зробив уже стою з, ну, відносно з ними просто говорю на якісь вільні теми, там якісь новості, бо ми ми ну типа я йшов без зв'язку, я нічого не знав. Вони там мені якісь новості розказують, ще щось. Мого напарника далі шукають. Тут просто залітають на дорогу дві два і 200 білого кольору. З них вилітають дуже нарядні пацани, такі прям всі, як з іголочки. повністю все в них гарно наглажено. Вони прибігають до мене і просто починають мене парафінити за любу двіжуху. Просто нагнітати обстановку і просто задавати такі провокаційні питання, щоб я типа з ними виходив на якийсь конфлікт. І я на то все не ведусь, просто то все слухаю, там відповідаю адекватно. І вже доходить до того, що один із мужичків, який мене охраняв, ну, типа, це буде зараз пряма цитата, він просто розвертається до цього ДПС, ну, до цього цього воєнного, який приїхав, бо, як виявилось, то була розвідка. Він до нього розвертається і каже: "Типа, що ти до нього доєшся? Він, типа, нормально з тобі все відповідає, а ти ходиш, типа, тут і щось від нього хочеш, типа тепер, типа, всі питання, які ти хочеш задавати йому, ти будеш задавати мені". Бо, каже, поки що типа типа його поставили до мене в охорону. От будеш задавати мені, а я вже буду думати, чи він буде відповідати на ті питання чи ні. Каже: "А так то взагалі, каже, сі в ліс", каже, "йдеш шукати другого, типа, каже, то твоя робота тоже". І цей з розвідки так на нього подивився, покліпав, каже: "Ну добре". Тіпа і не з недовольним лицем побіг туда в сторону лісу шукати мого напарника. Я зразу до цього мужичка такий кажу: "Спасибо". Я кажу: "Ну, я так поняв". Кажу: "Він вас тут типа всіх замахав". Він каже: "Та да" да, він каже, постійно, як тільки якась така двіжуха, каже, він качає тут права. Каже: "Його підвези до Ягози поближче", каже: "Так він самий перший перепригне". Ну і все. Я то послухав і просто дивлюсь, як як в кіно приїжджають машини з братами, з них вибігають люди по сім, по вісім чоловік без слів, без нічого, просто ныряють в ліс, ідуть шукати мого напарника. І отак просто продовжується. Так продовжувалось ще годину і всьо, вся та операція зайняла дві години. І потім просто я почув є, вони його побачили на дроні з теплаком, відправили туда пару людей, провірили, найшли. Маскування його спасло, як потім оці, хто його найшли, кажуть: "Да, його вообще не було видно. Якби, ну, не сказали теплаком, то то вони би навіть там не шукали". Собаки попри нього пройшли метрів 50 від нього тоже не почули його сильно запах. І все, нас грузять у його в одну машину. Зі мною попадається такий майор, е, такий товстенький, але майор такий з юмором. Каже: "Ти куриш?" Я кажу: "Курю". І він мені зразу каже: "Типа, а в тебе палки були?" Я кажу: "Не було". Типа, я зразу поняв, до чого він клоне. Він мені зразу дві пачки сигарет за пальничку, каже. Ну і каже, і все. Каже, і в мене сигарет не було. Я кажу: "Ну все, на тому тіпа і порішали". Ми з майором заїхали на заставу. Майор мене заводе на другий поверх. Там уже сидить мій напарник. Нас заводять двох. Заходить цей з розвідки. Це якраз, що найбільше скакав до мене на дорозі. І починається стандартна процедура. Процедура в чому заключається? Вивалюєш все з рюкзака. з сумочки передньої, там все, що маєш, з кишень. І тоді просто починається деребан твого імущества. Все, що їм сподобається, зразу розходиться по руках. У мого напарника ушов Карімат ще в лісі. У мене все було в рюкзаці, то в мене на заставі розійшлося. Карімат зразу, спальник сразу. І тільки там не брали якісь такі буквально вещі, там фільтра, таблетки, типа, щось таке. Все, що в плані снаряги, все, що їм сподобалось, не зразу забирали. Мого напарника навіть там powerбанк забрали, хоча знали, що він по факту буде їхати на ТЦК. Йому той powerбанк би знадобився. І починається стандартний блок питань: купили маршрут? Ні, не купили. Там: "А звідки? А що? А як? А як ви придумали? А як ви добралися?" Типа, а що бачили там? А як вас там пустили? А як ви об'їхали блокпост? Ну і ми, ну не лукавили все розказували. Але так, як є, ну, типа там сильно вже відпиратися не було як і щось видумувати. Тим більше, що мій телефон вони зразу ж забрали. Напарника телефонни тоже зразу забрали. Там вже були всі маршрути, все цей там уже не було що видумувати і що цей нам зробили чай, ми попили чай, сказали: "Пацани, треба вас сфоткати". Та типа: "Окей". Ми вийшли фоткатись. Сфоткались спочатку, типа, без стяжок, без нічого, типа, просто в темноті. То вже було 6 чи 7 вечора, коли оцей весь допрос почався. Ми сфоткались, нас завели назад. Ми далі там умовно по тому допросу. Важно от з такого, що я зрозумів, Telegram класти на двохфакторку, якщо уже навіть там будете користуватись телеграмом, через то, що в мене стояла двохфакторка і він не зміг ввійти мій Telegram, бо я казав, що я забув пароль від двохфакторки. У мого напарника не було двохфакторки і в нього Telegram удалили. Просто заходять переважно в тільки в ті програми, що скачані. не заходять там, ну, не шукають, наприклад, якщо в тебе нема сигналу, то він не заморочиться на то, щоб скачати сигнал і потім зайти туда і подивитись, чи в тебе там є якісь переписки, чи нема. Провіряє таке саме основне: галерею, месенджери, ті, які в тебе скачані, смски, дзвінки, до кого ти дзвонив і отаке саме-саме основне, там історію пошуку може глянути отаке. Потім підключає там телефон до ноутбука, пробує перекинути всі файли. В мене не було що перекидувати. В напарник кажуть, там буквально щось перекинув. І на тому по факту іменно з оцим з розвідки у нас все закінчилось. Нас попросили ще раз вийти сфоткатись, бо як їм сказало начальство, фотки типа не підійшли. Треба на фоні лісу, аби було видно, що типа вони нас затримали в лісі, а ми були вже на заставі, де одні суто піски. Ну і окей, тіпа все, йдемо. Нам дали ще стяжки, тіпа вцепили стяжки, відвели в ліс, положили акуратненько на землю, бо ми вже з стяжками за спиною, тіпа не могли там лягати самі. Всьо пофоткали, нас підняли і нам треба там до застави метрів 100 проходити. Вони мені стяжку не дуже за засильно затягнули. І я стяжку знімаю, руки перекидую наперед і так протягую до одного з ДПСУшників цю стяжку. Так йому даю, кажу: "На тобі подарок від мене". Він зразу такий в шоці, типа, як я, що я зробив, типа, чого в мене руки спереді, типа, чого стяжка в руках? Я кажу: "Та не удивляйся", кажу: "Я фокусник". Він зразу типа щось не поняв, а потім вже типа потім злапав смішинку і почав уже всім типа писушником. Диви, диви, тіпа, що що він робить, типа. Ну і ми отак зайшли, я вже поняв, ну що, що вже печалютись. Типа мені ще і так типа по факту нічого не буде, бо нема 25. Ну, типа, ну, а з напарником як є, так є. Типа ми зразу то обговорювали, що, ну, типа, він був готовий до того, що якщо невдачно, ну, типа так виходить. Розвідка поїхала. Ми оставляємося тупо з тими хлопцями з застави. Хлопці попадаються нормальні. Ніхто нічого нас, ну, типа ні пальцем не тронув, нічого. Там, бо як деколи послухаєш, там негативний досвід б'ють, ще щось там, типа, іздіваються. В нас такого не було. Нам навпаки тіпа сказали: "Пацани, тут типа вечерю недавно давали, типа, хочете поїсти тепло". Ну, ми такі: "Ну давай". Типа відвів в нас в столову, типа, ми все отак разом з ними, типа по факту їли, все було нормально, типа, м і сказали зразу там, типа, сьогодні одного з вас заберуть. Ну і так, як тіпа мені нема 25, я думав, що це буду я, бо мене легше забрати. Но як виявилось, ні. Помого напарника приїхало ТЦК. Ее десь через годинчотири, десь біля 11, там 12 вже доходило до до кінця доби. Мій напарник ще встиг зробити нормальну штуку. Він попросив ДПСУшників поміняти свої євро на то, щоб вони скинули гроші йому на картку. Ну, це було, ну, розумне рішення, бо я думаю, що в ТЦК би то забрали ті гроші, а так хоча би він гроші в тому плані зберіг. І його виводять з застави, віддають йому лічно в руки телефон, паспорт закордонний. І як тільки вони заходять за ворота, підходять до машини, ЦКшник зразу каже: "Давай сюда паспорт, давай сюда телефон". А мене залишають на тій заставі. На тій заставі я сидів майже дві сутки. Я дуже багато чого поняв. Наша основна була помилка в тому, що ми уйшли вліво. Як виявилось, на дорозі стояв секрет, в якому сидів Погранець з біноклем. Це якраз один із тих трьох, що мене прийняли, бо він потім до мене приходив з тим біноклем і каже: "Ну що ти?" Я кажу: "Та нічого, он сиджу", кажу. А він каже: "І що?" Каже: "Підеш ще раз?" Я кажу: "Я піду- кажу, але треба вам тиіпа бінокльо на біноклі лінзи позамальовувати". Кажу: "Аби ви трохи менше роботи мали". Ну він погикав і пішов дальше. Ну і як тоді було? Це було по 12 годин. 12 годин в секреті, 12 годин обдих. Міняли вони секрети з 7 утра до 12 дня. Це просто отак уходила там п'ятірка, її відвозили, приїжджала машина, уходила ще одна п'ятірка і там буквально таких п'ять машинок, які розвоять просто отакі п'ятірки. Оце з 7ми ранку до 7 вечора. І так увечір само вони їх міняють. І це було по 12 годин. З їхніх слів, на зимовий період вони будуть переходити на 8 годин, бо на 8 годин що, щоб не перемерзати. По їхніх словах, на кожних там умовно 20 чоловік один має тепловізор. Ну так воно і плюс-мінус є, бо я дві сутки там сидів і я бачив, як вони ідуть в ті секрети і як вони вертаються, то плюс-мінус так воно і є, що з 20 чоловік один має той тепловізор. Ходять вони переважно тільки з автоматами, без ніяких там бронежилетів, нічого такого. сосуто автомат і там, якщо хтось має якусь свою снарягу по типу монокуляра, бінокля, то типа тоже може щось собі взяти. Ну так, щоб я бачив, щоб типа саме видавали їм оце де видають зброю, то в тепловізори видавали. Квадрокоптер, по крайній мірі, в тому напрямку, де я йшов, не літає постійно не літає якось хаотично. Він має свої участки. Він виїжджає там в 11 дня і літає до 6 вечора. І за кожен з участків він має відзвітувати, що він там відлітав і в нього все чисто. І він звітує свому старшому, який на знаходиться на заставі, а цей старший з застави звітує ще старшим туда вище. І у нас вийшло, як що я сидів оці дві сутки, оце все просто ізчав, дивився, яка в них, що в них техніка. І вже там, коли мене охраняли, бо в мене не було такого, що я б сидів сам, зі мною постійно хтось сидів і я старався просто там людей розговорити, то даже по їхніх словах, типа, що вийти реально все можливо, тільки треба, щоб пощастило. Вони такі: "Ну, якщо б ви не пішли вліво, а пішли так, як вам той маршрут гласив, то ви б вийшли, все нормально". Каже, ви би попались на камеру, каже, але не факт, що ви би попали в радіус дій. Ну і отак я ів побільше інформації про ДПСУ. Єдине, що можу так за заставу то сказати, що було дійсно типа ну нормальне ставлення. Ніхто нічого не іздівався, не бив, годували. Да, мене тримали дві сутки, бо мене ніхто не хотів забирати. Поліція не хотіла, ТЦК не хотіла. Вони мене відвезти не хотіли, бо не мали як. Вони хотіли мене, вони мали там блокпост міняти 50 км від кордону, якраз той, що ми проїжджали. І вони планували мене відвести ним. Але потім вийшло так, що вночі я вийшов курити і мене мали перевести із котельні, бо я спав котельні у барак. І при оцьому переході з котельні в барак, е, я так виходжу і на мене просто так дивиться мужичок: раз, два, три і каже: "Ти ще тут?" А я так розвертаюсь до нього і кажу: "Та як чемодан без ручки". Кажу: "Ні, з собою взяти, кажу: "Ні, дома лишити". Він такий засміявся і каже: "Типа, а чого ти це ще тут, типа? Та я думав, тебе вже давно відправили". Я кажу: "Ну, як бачите, кажу, ще тут, типа". І я виходжу, якраз цей, що мене охраняє, каже: "Так, це начальник застави", типа. Я кажу: "О, кажу: "Нормально". І тут буквально типа оце начальник застави мене побачив і буквально хвилин 15 до мене прибігає там один, каже: "Собирайся, ти їдеш". Я кажу: "Куда?" кажу, типа, ну, типа, я думав спочатку, що вони просто там з мене іздеіваються в плані того, типа, так прикол тягнуть. Ну, ні, типа, так, дійсно, він мене вже зібрав. Ну, типа, можна було собирати вещи. Я забрав там рюкзак з другого поверху з тої комнати до проса. Позабиравши свої віщі. Так, оце забрав віщі з бараку то, що переніс. Ну, і треба ще забрати телефон і паспорт. А телефон і паспорт мені давали там кожен день по 5 хвилин чисто, щоб я віддзвонив родичам. Коли я буду? Я так прийшов до в то віконечко, кажу: "Мені, будь ласка, цейво телефон і паспорт". А вони ж тиіпа того не знали, що я їду і вони такі зразу: "Ні, нічого, ні то". Я кажу: "Ні-ні-н". Кажу: "Все, в мене демобілізація произойшла". Кажу: "Типа, мені треба телефон, паспорт". Кажу, і я погнав. А вони такі, типа, а хто казав? Типа, та кажу, ну, типа начальник застави. Вони дійсно тіпа тому убілися, все повіддавали і мене у першій або в другій ночі відвезли від кордону, бо я сидів на заставі, яка знаходилась 5 км від кордону, а мене відвезли 50 км на від кордону на вокзал, на якому вже нічого не було. Пожали руку, сказали: "Більше не попадайся". І пацани з застави мене ще тоді попередили. каже: "Коди ходи, куда собі хоче", каже: "Ну, сюда більше не приходь", каже, бо будемо бить. І я кажу: "Сильно?" Він каже: "Сильно". Я кажу: "Все, більше сюди я не прийду". І отак у мене закінчилась та історія. Це був кінець жовтня. Я так, щоб дати конкретно не називати, то на назову діапазон. Це було там з буквально з 17-го по там 30-те число. Та тата цього року. Так що це інформація свіжа, як сказали мені самі ці прикордонники, що ви попали просто, пацани, не в той час, коли в нас підсилення. За їхніми словами, це підсилення мало тривати до кінця листопада. Їм нагнали просто велику кучу військ, які мали охороняти кордон з Білорусією. Не знаю по чому такі предпосилки, но факт того, що це було нагнано куча військ, які мали то все охраняти і їх не було куди дівати і вони всі по факту їх дівали в секрет, щоб просто бойці не тинялись ніде, вони просто їх запихали в ліс. Ну яка зараз там обстановка, я не можу сказати, але тоді було так і тоді було реально жорстко. На заставі я був, там таке маленьке містечко, то на нашій заставі було 200 чоловік. Ну, по їхніх словах. Але в принципі так на вигляд там воно й дійсно було, бо застава була пророблена, зроблена на швидкоруч, але там було все. Там було дві заправочні колонки з дизелем, з бензиною, 14 машин я нарахував. В них даже була оця канадська рошелька оця, типа броньовичок, цей, болотохід у них був, купа таких машин, під гражданські машини, бараки повністю оці модульні, що ідуть з кондиціонером і з батареями. Ну, такі застава хоч була на швидкуруч збудована, але доволі така об'ємна. Перший напрямок був напрямок Білорусь. Це була Рівенська область. Ну, тіпа, чисто теоретично можна говорити, бо цей блокпост був розташований 55 км по воздуху від кордону. Я думаю, що місцеві за нього знають всі і хто має той напрямок, то йому важливо знати за той, то можу сказати, якщо якщо потрібно. Ее блокпост був у ее таке місто Сарни. На виїзді з Сарнів, якщо їхати, там є траса типа Сарни-Київ. І от якщо їхати Сарни Київ, то в сторону Києва зразу за мостом, виїжджаючи з Сарнів, там стоїть той блокпост, який пенє в сторону Києва. Якщо ти їдеш з Києва на Сарни, то тебе не зупинять, а так то будуть пенти 100%. Він круглодобовий і це прям ДПСУшники. Це прям стопроцентові ДПСУшники, бо це міняли їх ці, хто був на моїй заставі. От вернувся я додому і треба було приймати рішення, що робити далі і як збиратися з думками, е, чи робити другу спробу, чи не робити. Ее на той період, коли я стартував на Білорусь, ее стартував мій знайомий з UFму, який ми з яким я дуже часто переписувався про спорядження. І у нас там було дуже доволі так все розписано. Ми там ділилися якимись вподобаннями, ще чимось, якимись порадами відносно спорядження. Ее і я стартував ее на Білорусь, а він на день пізніше стартував на Румунію. Як тільки я вернувся додому, вже мав в повному доступі телефон, я йому кажу, я тільки вернувся додому, починаю йому надзвонювати з тою надією, що він ще дома, нікуди не стартанув і я йому розкажу ту всю інформацію і може чимось йому вона допоможе. Я починаю йому надзвонювати, кажу, ее, цей кажу типа, ну, починаю надзвонювати, гудки не проходять. Viber не відповідає, Telegram не відповідає. Я мав номера його родичів, бо я відправляв йому посилку. Починаю просто надзвонювати його родичам. То тоже не дає ніякого успіху. Я вже починаю переживати, що його десь тоже прийняли. Так, як мого, ну, типа, бо мого напарника видалили Telegram. Я починаю переживати то, що я не можу найти свого знайомого Telegram, що його тоже десь уже прийняли і він вже на зв'язок, походу, і не вийде. І отак кожен день після того, як мене відпустили, я просто йому надзвонюю, надзвонюю, надзвонюю. І тут буквально другого десь за чотири, за пять днів після того, як мене відпустили, е-е він, я йому дзвоню, ідуть гудки, він не піднімає. Я думаю: "Та походу на учебці, телефон дають на 5 хвилин, він походу не віддзвонює". І тут він зразу віддзвонює і зразу його перше питання каже: "Ну що ти вийшов на Білорусь?" Я кажу: "Ні". Кажу: "А ти?" Він каже: "Я в Румунії". І я такий: "О, все реально кажу: "Все, молодец", кажу, "Типа, кажу, довго йшов". Кажу: "Туда-сюда ми почали, розговорилися". Типа він каже: "Та я на день, типа, пізніше від те стартанув". Каже: "Я вже поняв, що й до чого, типа, що тебе нема". Каже: "Типа, та й цей тий стартанув". Я кажу: "Ну все", кажу, "Хорошо, типа, ти вже все получив, все зробив". Да, все получив, все зробив, типа буде час, напишу. Та все, я вже починаю, тоді він мене трохи замотивував, я починаю вже собиратись на другу спробу, робити якісь висновки над помилками відносно першої спроби, що треба під'їжджати максимально близько, тим більше, так як мені нема 25, що не треба так стартувати здалека, бо ми всім, ну, всі ми всі цікаві там на початках то умовно там вокзали, автостанції, під'їзди якісь і в кінці уже на самій Ягозі. А середина маршруту там як повезе. Тому я прийняв собі рішення, що треба шукати якихось напарників до 25, щоб я міг максимально під'їхати з ними в якусь максимальну точку. Все, я починаю тим займатися, починаю по нові спорядження закуповувати. То було дуже обідно, уже маючи тепер починати все з наново, тим більше, що речі якісь уже попадались за ті гроші набагато гірші. І отак я помаленьку почав збирати спорядження і закидувати у групу, що я шукаю напарника, що в мене є негативний досвід. Туда-сюда моє повідомлення, як на диво, збирає дуже багато реакцій. Там буквально було щось там 36 лайків чи 38, що можна було повибирати, скажемо так, з когось. І я находжу двох чоловік, які мають тоже 24 роки. Ми плюс-мінус в одній упряжці. Мене єдине, що напрягає, це вже моя 202 і 204 стаття, яка була мені написана на заставі. Єдине, що мене смущає в тому плані, щоб просто десь коли захочуть перевірити мої документи і відкриють по їхній базі, і в мене будуть світитись ті штрафи, причому, що я їх не оплачував. Але думаю, може просто повезе, я просто покажу резерв і на тому все закінчиться. Все, ми починаємо з ними обговорювати. хлопці на той період, ну, не мали негативних досвідів, точніше мали, але трохи не в тому руслі. І ми все вже плюс-мінус вирішуємо, коли ми стартуємо, що і як. Рішили, що вони доберуться до мене. Ее в мене переночуємо нічку і вже від мене стартанемо до точки старту. Там на машині можна було сміло одному, ну, на одній машині сміло одним їхати, так як нам нема 25. І все то вже обговоривши, плюс-мінус назначивши точку цей дату старту одному із наших напарників, в нього піднімається температура, він просить ще час почекати. Ми кажемо: "Окей". За той час починає падати сніг. Ми уже розуміємо, що наші зелені костюми можуть не пройти. Треба заказувати білі. Ми заказали білі. Починаємо то все дивитися знову дивитися, яка буде погода. Дивимося, що вона тільки стає гіршою. Наш напарник трошки відходить. Вони приїжджають до мене. Ми планували один день побути в мене, но так вийшло, що побули два. За ті два дня ми підзучили маршрут на ноутбуці, проробили якісь нюанси, обговорили, як добратись до точки старту, пообговорювали ті всі питання. Ну, якщо чесно, набагато легше в живу то все зробити, коли ви там сидите за одним умовно столом і обговорюєте, ніж коли ви десь там порізно по телефонах то все обсуждаєте і цей, ну, ми все плюс-мінус то обговорили, зробили, домовились за машину, яка нас відвезе плюс-мінус в район там старту. Дальше ми планували брати трансфера місцеві якісь. Тоже ми обдзвонили пару раз там по OX доставках, ну, по OX об'явах, по якихось місцевих у Фейсбуці. Ну, так щось трошки по пообдзвонювали, закинули якусь вудочку там, вудочку там і все. На настав день старту. Ми доїхали до одного такого серйозного населеного пункту. Там вигрузили з нашої машини, пересіли в трансфер, ще докупили водички, щось такого з мінімального і стартанули до нашої точки старту. Заїхали ми нормально. Нічого такого, ну, не було ніяких ні блокпостів, нічого такого. Все було чтко. Єдине, що там нам пересікся один вояка, ну, в воєнній формі на ниві мужичок. І я старався зразу з ними зладити угли і показати, що ми туристи. Я зразу такий: "Ой, щось у вас там машина димить, а щось у вас там не то". А він там мені починає зразу казати: "Та ця машина вивезла 70 чоловік з передка". І я починаю йому щось там зуби заговорювати. І він такий: "Ну, типа, ви що наскільки?" Я кажу: "Та не знаю, на пару днів он взяли цей, плануємо потім вийти назад, а там у нас уже мають і дівчата чекати". Кажу: "А там уже і типа і друзі мають ще під'їхати, ті, що не захотіли з нами йти. Та й ще там посидимо три дня". Кажу: "Не знаю, десь на недільку, так точно у ваших краях". Ну і він вроде в то повірив і ми стартанули. Е, перший день пацани трошки були непідготовлені, вони буксували. Плюс ми стартанули запізно. Ми планували набагато швидше виїхати на точку старту. Виїхали пізніше, але нічого. Ми помаленьку вийшли, стартанули, ішли, йшли, йшли, почали підніматись вгору, подолали тільки половину гори, як бачимо, що вже починає смиркатись і нам потрібно щось думати. Або виходити на самий пік гори, або спускатись вниз і десь там ночувати. Ну і буквально спустились метрів 100, побачили якісь сосинки, туда заскочили, побачили, що там вже є якийсь кидок маленький. Думаємо, ну, непогане місце, щоб заночувати. Вроді ще й далеко до кордону. Ніч ніхто нас нічого не мав би тут тривожити. В перший день ми були зустріли когось мандруючого. То був старший дідок, який нам розказав плюс-мінус уже, що нас чекає на маршруті, де якісь там сходи, не сходи, де є лавини якісь. Такий вже трошки він по походив і вже нам цей, але це був вже такий більш пенсійного віку. Ми з ним то поговорили, він тоже, думаю, що подумав, що ми туристи. По крайній мірі, ми на то були подібні. І першу нічку ми переночували спокійно. Хлопці трошки дістали дізмораль, бо було холодно, там доходила температура до мінуса, але нічого. Зібралися і стартанули другий день. Другий день ми, е, обминули гору, е, доволі таку одну з самих серйозних по нашому маршруту. Е-е, пройшли її доволі удачно і, е-е, не дійшовши до маршруту, заночували. Е-е заночували. Е-е тоже було все спокійно. Ми нікого не зустрічали, нічого не бачили, щоб літало, не літало. Все було прекрасно і спокійно. Ее третій день, як виявився, був такий трошки зважкуватий. Ми не дуже могли розібратись в Осмонді. Він набагато в горах гірше працює, ніж на рівнині. І нас дуже часто путало. І ми то набирали висоту, хоча в тому не було сенсу, то навпаки скидували висоту, хоча в тому не було сенсу. Але згорим пополам ми вийшли на маршрут і вже почали продвигатись поближче до кордону. І з кожним днем нам ставало все ближче і ближче і ближче. Четвертий день в нас теж був один такий з важких. Нам дуже повезло, що в той день був туман. І за рахунок туману нам закрило обзорність, бо ми якраз мали перейти таку одну з серйозних вирубок. Короче, ми почали підходити до тої вирубки, а там так виходить, що річка, дорога, вирубка. І ми розраховували по картах, що там мав бути ліс. вийшовши до річки, так як річки кажуть, що дуже опасно переходити, що на річках дуже багато прийомок, ми переживали, що і там може бути щось із такого там фотопастка або ще щось. Ми підійшли до річки, оглянули і побачили, що просто там, де мав бути по картах ліс, його тупо нема і нема його десь так метрів 300. І ми розуміємо, що нам треба ще уходить вліво. Ми почали йому ходити вліво. Там дуже жорсткі гори, траверса, буреломи. Ми на то дуже багато тратимо часу і по факту вибиваємося з свого маршруту, того, що ми планували, як ми плюс-мінус будемо проходити по днях. Но дякуючи тому туману і дякуючи тому, що то була неділя, ми успішно подолали ту вирубку, перейшли на той бік гори і ми знали, що вже якщо навіть там робочі приїдуть в понеділок, то умовно ми вже з ними пересікатись не будемо. Так воно, в принципі, і сталось. Ми пересікли ту гору, заночували і пройшли дальше по маршруту своєму, ее, де ми тоже думали, що буде вирубка, але, як виявилося, там на той період уже було все заморожено, ніхто там нічого не рубав, просто їздили лісовози часто. І в один момент ми, перейшовши дорогу і річку, почали підніматись догори. І тут просто чуємо такий цвінький звук вертольота. Ми зразу ховаємося під ялинки, туда десь ниряємо в ліс, в гущу. Просто піднімаємо в голову догори, нічого нема. Дивимося головою вниз, а по тій дорозі, по якій ми перейшли, проїжджає лісовоз. Він пустий. цими балками його на на ямах кондубаси і такий звук дзвінкий тупо вертольота. Ми вже один на одного подивились, посміялись, поняли, що ми зря переживаємо, зібрались до купки і почали стартувати дальше. Кожен день, по крайній мірі в мене були ноги мокрі постійно. Я не встигав їх ні висушити, нічого. Хлопці, молодці хлопці при переходах річок, вони встигали там якось перескакувати по камінчиках. Я того не встигав робити. Плюс у мене е черевики лова і я знав, що що вони на в камінні слизькі і на деревах слизькі обов'язково. І я знав, що мені таки опасно десь скакати по камінчиках, бо я просто можу так десь доскакатись до того, що я впаду рюкзаком у воду. Я вже тоді точно зійду з маршруту, бо в мене буде просто все мокре. Тому я не рискував. В мене нехай краще ноги будуть мокрі, но все решту буде сухі. Тому ноги я не встигав висушувати. Хлопці молодці, хлопці проскакували ті участки. Е-е, мені сподобалось то, що хлопці от перших три дня вони їм бум їм було важко вклинитись в то всьо. То був перший їхній похід. І вони не дуже могли щось там зорієнтуватися, ще щось, но потім вони дуже гарно включилися в ту всю тему, почали побільше проявляти якусь ініціативу і вести її отак, і осяк. І було дуже, дуже потім уже менш-більш така, як команда і кожен, кожен старався щось зробити, щоб було краще і легше йти. Пройшовши от другу вирубку, ми тоже вже плюс-мінус заспокоїлись. Ми знали, що вже там дальше будуть більші ліса, але і буде більш таких небезпечних участків, зв'язаних із самими ДПСУшниками. І там можуть бути якісь тропи, засідки там або на горах можуть бути якісь умовно табори. Ми старались проходити максимально тихо. не шумійти гілками, не шуміти листям і старались дивитись так під ноги, навіть коли там якісь бреломи проходили, щоб то все було тихо. Старались тримати інтервал між нами, щоб хоча би ми там мали між собою по 5 м, аби чути не тільки одне одного, а чути, що й робиться по сторонах. І в такому темпі ми собі рухались плюс-мінус спокійно до кордону. На кожній річці, на кожній дорозі у нас перехоплювало подих, бо ми розуміли, що там на одній із тих локацій у нас може бути якась засада. Дуже тяжко нам давались підйоми догори. Ми були просто виснажені. Я не відійшовши там з минулого походу. Хлопці трошки були непідготовлені по ФІЗО, але умовно все одно тримались і йшли далі і далі і далі. П'ятий день у нас був такий відповідальний в плані того, що ми мали по попереходити самі такі відомі річки, на яких дуже багато було прийомів і які могли, на нашу думку бути одні з таких небезпечних, але ми якось сплачено проходили їх е акуратненько, нічого Ніде не зачіпали, нічого не цей. Старались тихенько підійти до річки, оглянути ще здалека місце, на якому можна зайти в річку і на якому можна з неї вискочити, щоб довго там біля тої річки не сидіти і не думати, гадати, куди нам треба пройти. За всю дорогу з звірів ми там буквально бачили, я саламандру бачив і хлопці тоже бачили дві саламандри. Якось так. Ну, коли я бачив Саламанду, то до мене якийсь, я зразу собі подумав, що то якийсь добрий знак. То якраз ми там проходили один з небезпечних участків і я переживав. Думаю, от якраз по показалась саламандра. Думаю, що все буде добре. І підходячи на шостий день, нам лишається до кордону по воздуху 6 км. Но, наприклад, зрівнюючи там Білорусь 6 км по воздуху, це 2 години, і зрівнюючи гори 6 км по воздуху, це просто нереально нереально несумісні речі. І я розумів, що в нас є два варіанта. Або ми скидуємо все лишнє, так як ми робили то з минулим напарником, і стартуємо з самого рання. І то не факт, що ми дойдемо. Або ми проходимо пару буквально кілометрів і з обіду починаємо заходити на табір, щоб не заходити в небезпечну зону на сон прям там в кілометр-два по воздуху. Питаюсь хлопців, кажу: "Ну, як вам ідея, що робимо, що, як?" Домовляємося на то, що ми беремо палатки, до обіда йдемо з палатками. Якщо ми бачимо обідом, що нам плюс-мінус всього вистачає, часу того всього, сил, ми скидуємо палатки і рушаємо далі. Ну, в принципі, так воно і сталося. З самого ранку ми склали табір. Акуратненько всьо стартанули і почали приближатись до кордону. І отак от приближаємося, не збавляємо темп, на перекури не стаємо. Там майже ми не відпочиваємо. Лишень десь встали, водички попили, переглянулись, погнали дальше. Старались, щоб вела завжди одна людина, щоб не було якихось розногласій і щоб не кожен там тягнув одіяло на на себе, що от давайте туда підемо, а давайте туда підемо. Уже як один веде. Може і воно і неправильно, типа він веде, але нехай він веде і так буде стабільніше, скажемо так. вів мій напарник. Він підвернув був ногу перед тим. Йому було тяжко йти. Він брав німе сил, випивав безболе, але на на дусі він ішов. І даже не дочекавшись 12 години, в 11 ми поняли, що, короче, палатки нам лишні. І якщо вже йти, то йти до талова, до кінця. І не треба там уже давати задню, бо ми реально лишимося ночувати там в кілометровій зоні, де просто попри нас будуть їздити дпсушники, а ми будемо від кожного шороху боятися. Ми скидуємо палатки, зробимо основний скид. Е, ми постійно старались всі скиди маскувати, прикопувати, там ховати під дерева, під ще щось. Но по дорозі просто, ну, всі, хто йдуть там, ну, я не кажу, що всі, хто йдуть, але більшість, хто йде, то нехтує тим правилам. І от реально вже по скидах можна вже собі свої тропи робити. Тому, якщо надумали десь іти, то старайтесь то все ховати і не палити маршрути, скажемо так. І ми отак уже починаємо такий відносно маленький відлік, там оцих 5 км, 4 до кордону і уже починає темніти. 4 година, а нам на той період ще лишається 3 км до кордону. Ми розуміємо, що ще зараз кілометри ми ще швидко відносно пройдемо, але далі буде темно і ми рішаємося все одно йти дальше. 5 година вечора нам лишається там 2:25 до кордону по воздуху вже темно. Ми так переглянулись один на одного, кажемо, що ми йдемо до кінця. Ідемо до кінця. Типа як буде, так буде. Типа мій напарник молодец. Хоч було темно, хоча нам дуже помогла погода в той день. Місяць був, хмар не було ні одної. Місяць був повнолунні. Він просто світив як прожектором. Він як тільки перший раз показався зза гори, ми просто подумали, що то на нас хтось світить фонарьом згори. А то був місяць, який просто нам підсвітив ліс. Ми йшли помаленьку. Ми проходили там буквально 100 м за хвилин 10, а той деколи і за 20 хвилин. По тих буреломах старались поменше тріскати, хоча ми половини з того, що ми там вночі було, ми нічого не бачили. Але проходили і проходили і проходили, і просто відстань ставала меншою, меншою і меншою. Так, то все було до години 6ї вечора. Вже на 6й вечора нам лишилося буквально 500 м до кордону. Ми розуміємо, що ні, то навіть не не шоста, то була десь 7ма вечора, 500 м до кордону. Ми розуміємо, що вже вот-вот піде Ягоза. Хлопці підготувалися, дістали болторізи наперед, щоб вони були в швидкому доступі. І в нас там до Ягози був підйом стрімкий догори. Ми почали підніматись. І як у наших планах було, ягоза мала бути набагато дальше від нас. Но, як виявилося, ми рахували, що нам 500 м до Ягози, а до Ягози нам лишалося 200. І як от ми тільки піднялися тих 200 м, ми дивимося його за ми дивимося один на одного, думаємо, що це кинули другий слой і там нас чекає ще один слой і тоді нам просто ж е-е приймаємо рішення трошки відійти вправо, її рубанути і тоді або по тропі, яка зразу за йогозою, підніматись до верха і дивитись, чи є друга його за або пробувати лісом підніматися. Там дуже такі густі ялинки. Ми підходимо до от ягози, починаємо її кусати. Тоже брали ми двохсотку, хоча вже тепер кусали не на з'єднанні, бо там не дуже проглядалось то з'єднання. Кусали так по факту ягузу, як є. І да, кусається тяжче, ніж там трьохсоткою чи чотирьохсоткою, але кусається. Зато виграєте в вазі і в об'ємі. І перекусили ми два нижні кольца. Верхні ми рішили не трогати, воно нам не мішало. Я проліз перший, так як я кусав. Ее перекинули мій рюкзак, рюкзак напарника, палиці. Я то все тримав. Ми не розбігались, не тікали, не лишали там одне одного нікуда. Ми просто там все разом робили, прислуховувалися. І як тільки всі пересікнули Ягузу, всім було роздано кожне з кожного свій рюкзак, палички і тому подібне, щоб щоб ніхто своє нічого не забув на тій самій дорозі. Ми починаємо там тупо бігати по тій тропі. То вверх, то вниз, то вверх, то вниз. В нас якась почалась паніка. Ми не знали, що робити. Чи йти по тропі, чи йти, е, по цей, чи йти через гору. На тропі вода замерзла, хтось встає на льод, а льод зразу крехтить чуть ли не на на цілий ліс. Ми ми давай бігати там, ми тушитися. Ми десь там, ну, реально так побігали хвилинку і поняли, що ми щось робимо не так. Резко нирнули в ліс і почали підніматись догори. Гора дуже стрімка. Я захекався. Напарник оцей, що вів. Він дуже молодець, бо він тупо, я не знаю, звідки в нього та дур появилася. Тут якесь в нього друге дихання стало. Він з тою ногою, що його боліла. Все одно так на неї карабкався даже. Ну, типа, там треба було її траверсом брати. Він тупо в лоб в темноті в 8 вечора тупо брав гору. Ми за ним. Ми вибігаємо на гору. Він дивиться Османд, каже: "Пацани, так ми вже в Румунії, а ми ще розраховували, що вже буде друга Ягоза". Ми один на одного переглянулись, такі: "Точно, да, точно, все, давайте тіпа тікати чим пошвидше". Ми за гору заскакуємо і просто починаємо спускатися. Спускаємося, спускаємося і тут уже дивимося, що вже там 200 м з від кордону, 300-400, але розуміємо, що наші всякі бувають і можуть і сидіти і подалі. Все одно стараємося то зробити тихо, але швидко. І спускаємося, спускаємося вже відносно там на 500 м спустилися, дивимося, що за нами нема ніякого ні шуму, ні світло не піднімається, нічого ніде. Значить, ніяких секретів не було. Ми все минули добре. Там фотопасток тоже, значить, ніяких не було, що нічого ми умовно не зачепили з собою. Спустились плюс-мінус до якоїсь тропи румунської, то була 9та вечора. Ми переглянулись один на одного. Кажемо, короче, тікаємо чим поглубше в Румунію, а там будемо рішать, що ми будемо робити. даже не виходили на связь з рідними, почали дальше уходить і уперлися в річку і почали по річці спускатися. І вийшло так, короче, що назад підніматись уже неохота і связі нема, і вперед дуже багато треба йти, бо ніхто нас не забере. І від 10ї вечора ми ішли до 6стої ранку, до першого населеного пункту в Румунії, на якому зловився зв'язок і хлопці пішли наперед. Я йшов ззаду, бо мене щось вообще сили покинули. Мені і рюкзак тяжко було нести, і ногам тяжко було. І хлопці визвали поліцію дефронтєр. Вони їх забрали перших, потім приїхали до мене, забрали мене. Нас прийняли в 6стій ранку. І розкажу, бо це відносно свіжа інформація. Я не знаю, чи вже хтось розказував, чи не розказував. Ее ми нас забрали, повезли до себе спочатку на заставу. на заставі, там описали все, як завжди. Там у всіх історіях подивились, що є, чи, що нема. Там позабирали колющі, режущі, е-е, звірили інформацію. Мого одного з напарників не було ні паспорта, ні закордонного, ні такого. То вони чисто по фотографії все записали, оглянули спорядження і перевели нас там на сон, скажемо так. Ми буквально лишень там півгодинки чи годинку побули, то вже почався ранок і нас собрали і повезли в такий відносно великий районний центр на величезну заставу. Там були два адмінприміщення і зараз проводять якусь, як якщо я, ну, правильно назву, я просто може погано запам'ятав назву. Вроді вона називається клік система. Короче, ми нас заводили трьох в аудиторію. Ми не мали в що перевдітись. Ми прям були такі, як як були по коліна мокрі в глині. Просто цей там всі такі наглажені, культурні сидять і просто вони розказують, що вони створили якусь там спеціальну організацію, яка буде займатись тепер біженцями, питаннями біженців. Вона буде моніторити і буде робити оці всі ее етапи надійнішими і кращими. Ну, у нас то було і психологічний тест. З нами розмовляли хвилин 15 з кожним. Там були різні люди і по національності, і по цьому вони просто задають різні питання. До кожного майже з них є перекладач, який з тобою перекладає їм, е-е, і тобі. І там були такі блоки, як оце психологічний тест. Обов'язково водили до лікаря нас. В лікаря там провіряли тиск, питались на алергії, там вага, зріст, то таке, але, ну, це було обов'язково прям. Відбитки пальців нас знімали всіх 10 пальців, ее, потім кожного окремо обкатували і лодоні тоже нас знімали відбитки. І ще там були якісь загальні питання. Потім там по пробивали по загалом по базах і всякі отакі цей. Але то було дуже довго. Нас привезли туда, я не знаю конкретно в якій годині, бо телефони в нас були забрали. Ну, десь перед обідом нас привезли, а відпустили нас в 4тій годині дня. І ми получили тимчасовий захист Румунії. Зараз в Румунії і відпочиваємо. І на тому все. Напарник вискочив з поїзда. Як він взагалі в нас, я його просив: "Будеш сідати в поїзд? Задобрись з провідницею, щоб вона з тобою мала нормальні стосунки і запитайся її наперед: "Як ти там, яка там обстановка по блокпостах?" Він каже: "Да, да, да, все хорошо, я запитаю". А по факту він почав то всьо робити, як я йому подзвонив і сказав, що тут прийомка. І йому повезло. Йому просто на наступній зупинці від нашої точки старту провідниця відкрила двері не з того боку, не з боку перону. І він вискочив туда. І так йому повезло, що там зразу були припарковані вагони. І він просто попід них вискочив, попід вагони і пролетів за ЖД станцію. Отак він вискочив. Ми спочатку взагалі не вірили. Ми один на одного були схарені, бо ми просто не розуміли, типа один каже: "Ми вже в Румунію". Другий каже: "Ні, ми не в Румунії". Третій каже: "Давайте тікати, бо типа за нами зараз може хтось побігти". Ми уже типа осознали прям нормально, коли ми відійшли від кордону десь кілометра три, ми так одні на одного посідали, так подивилися і всі такі кажуть: "Але ми красавчики". Типа і пацани такі кажуть: "Я би не думав, що ми прийдемо". Типа я ще хотів перший день, каже, йти додому, коли мороз був. Типа один каже: "Та я тоже". Типа, я ще, каже, я ще хотів, коли ми стартували, каже, коли ми в таксі сідали казати, що я не їду, типа. І всі просто були довольні, що ми то пережили. І типа всі були довольні, що ми от іменно пережили то вночі, коли було темно, нічого не видно, але ми все одно типа ішли, ішли, йшли. У першому поході я взагалі такий в плані до снаряги в мене було таке трохи як вжеда поняття через то, що типа воно мало відповідати в мене ціні якості. І так як тоді ще відносно було тепло, то в мене там буквально все було бюджетно. І за першу снарягу я витратив, хоча вона була така більш літня, біля 14 000. Там з їдою вийшло десь біля 400 $. А за другу снарягу, то вона вийшла у мене вже десь біля 500. В мене в мене просто залишився рюкзак і позалишались такі речі, що що я дійсно вже не докуповував. По крайній мірі я думаю, що воно працює. Ну я от ну я думаю, що працює. І я хочу по крайній мірі в то вірити, бо за мого напарника вони реально показали тупо квадрат 50х50 м і такі кажуть: "Та він отут світиться". І я такий типа: "Та ми тут ночували". Він такий каже: "Ви тут були?" Я кажу: "Ми тут проходили". Ну, типа, вже і не скажеш, що ми тут ночували і і не скажеш, що ми там не були. І потім я питаюсь напарника, кажу: "Ти реально там виходив на зв'язок?" Він каже: "Да, я там включав інтернет". Так що Ізначально Ізначально він, коли перший раз підбіг до мене, він каже, типа, якщо в тебе Redmi Note там такий-то, такий-то, то тобі типа піздец. Я спочатку здивувався, типа, чого іменно та модель. Ну, як виявляється, вони її десь запілінгували ще раніше, ту модель, що вона десь тоже засвітилася, як маячок, і погасла. Але в мого напарника якийсь інакший вроді був Google там Pixel чи щось таке, типа. І він підбігає, він забирає в мене телефон, типа, він в ньому там рискає туда-сюда і він дає мені буквально його. Но коли вже почали оце він типа проглядувати, що і до чого, то він було як він з кимось висів на рації. Він підбігає до мене, бере мій телефон, каже, типа, номер напарника є, типа, а він уже, ну, типа, на той момент знав, що номер напарника в мене є. Він, я кажу: "Ну да, є". Він бере номер напарника, диктує тому типу на радії, ну, на радійці. І тут буквально, ну, хвилин п'ять і йому скидують скрін карти і там такий квадратик відмічений і всьо. Е, я опишу спочатку іменно, як нас прийняли, де нас засікли саме найперше, а потім опишу, як це виглядало, бо мене по факту потім до того моменту підвели отак, коли виводили на дорогу, мене прямо туда завели. Е, нас спалили на дорозі в бінокль. Ее секрет. Е, ми попри нього пробіжали 300 м. Він не діє зразу. От умовно там не буде такої ситуації. Ну от я говорю суто зараз за Білорусь. Я не говорю за гори, бо я там нічого не ну не натикався. Я не можу тако говорити. За Білорусь. Вони діють в парі. Сидить умовно один чоловік за ним по діагоналі метрів 500 вглуб ліса до ближче до кордону сидить другий чоловік. Якщо перший чоловік тебе спалив, він передає інформацію другому. Другий уже приймає рішення, чи він тобі йде на перехват, чи передає тому, що дальше сидить. І в нас вийшла яка ситуація, що в нас оцей, що на дорозі сидів, нас спалив, передав своєму другому. І цей другий не рішив нас прийнять зразу, а рішив з нами йти паралельно. І тоді уже, коли він стягнув нас силою, ну, він по факту нас і силою стягнув, бо ми не мали куди діватись, він тупо нас стягував в кольцо, і я вийшов на третього прикордонника. Тому вони зробили в тому плані грамотно. А сам секрет виглядав як? Це стара накинута купа гілок. Гілки не свіжі, такі гілки без кори, такі аж такого кольору асфальту. Оце як асфальт сухий. Особенно не де асфальт, а де там дорога така з каміння. От тупо такі сірі-сірі гілки і на них натягнута пльонка чорна, щоб на них типа то дощ не падав, але вона натягнута під углом, так, щоб коли ти на нього виходиш, ти не бачиш ту пльонку. А коли ти заходиш за секрет, ти бачиш ту пльонку. І от в них отакі секрети побудовані. А там дальше у кого як фантазія ляже. Хтось може із гілок там цілі халабуди робить, а хтось може маленьку типа зробить отаке. Но вони ходять туда. Хтось із спальником, хтось без спальника. Ну, переважно просто щось стелять під низ і тепло вдіваються. Ну, мені дпсушники розказували історію оце як я сидів у них там на Ждені на заставі, бо по факту, ну, типа я з пацанами там здружився, ну, типа як здружився, ну, типа ребята хороші, я не можу щось сказати за них погане, типа, іменно за той. Вони просто зробили свою роботу, типа. Плюс у них там ж, типа, на кордоні з Білорусію у них зарплата не так, як отут на горах, бо тут те тільки зарплата, а у них там типа зарплата плюс премія за то, що вони стоять типа на небезпечному типа кордоні. І типа вони так мені всякі історії розказали. Кажу: "Пацани, ну розкажіть, що таке саме у вас було типа серйо ну саме курйозне за ваш типа період оце поки ви тут служите, бо там типа всі служать такі обмежено придатні там. Ну, тіпа придатних нема. Там всі обмежено придатні. І там тоже такі люди попали просто. Там пацан каже: "Я 20 м до автобуса не дойшов". Один каже: "Та я б, ну, типа контракт підписав случайно". Типа, каже, вже тепер тут сиджу, типа. Ну, там такі дуже там багато пенсіо, ну, таких поза 50, скажемо так, ну, не пенсіонерів, але поза 50 людей, які реально просто дослужують ті свої роки, щоб просто вернутися додому. То от пацани розказували, що саме курйозне, що в них було, то до них в 10тикілометрову завезли п'ять атлетів. які їх ганяли по лісу 26 годин. Просто типа реально там свіженькі атлети з маленькими рюкзачками і вони просто їх по лісу ганяли. То пацани казали, що ми забігали в ліс без телефонів, без нічого. Каже, блудилися, то потім нас треба було шукати, потім ми їх шукали. Во второй раз мить днів пересікали кордон, но з шостого на сьомий день ми просто фігачили від 9 вечора до 6 ранку до найближчого румунського села. То по факту можна рахувати, що це було сім днів, бо якщо б нас зразу забрали, це було би шість, а так то сім. Погода була тупо на нашій стороні. Перший день був туман. Це був стартно нам тоді ще. Там погода сильно не грала. Другий день було ясно, ми чотінько переперейшли. Класно. Ми перейшли там саму таку важливу гору для нас, саму саму стрімку і саму високу умовно на нашому маршруті. Ми її пересікнули. І потім от іменно коли були вирубки, у нас був туман. Коли були небезпечні зони, у нас був туман. Навіть на останній день старту з самого ранку, коли там були небезпечні річки, то у нас був туман. Но вже після того було сонечко і от на самий вечір нам дуже крупно повезло то що небо було чисте і була повна луна. От реально світило тупо як прожектором. Ее спочатку е з мого міста, так як то тоже, ну, Івано-Франківська область, віз знайомий, в якому ми були впевнені. Він нас просто приїхав, забрав. Ми собі ще цілу дорогу розсуждали, що це може останній раз він мене бачить на Україні. Е, він нас довіз до такого основного масовитого села. І, е, там ми пересіли в трансфер. Ми рішили не їхати нашим транспортом на точку старту чисто через то, що це не місцева машина і хтось її срисує, а місцеві машини не будуть сильно рисувати. Тому цей І водія ми шукали оцього трансфера. Ми шукали поліксу, ми просто обдзвонювали там декілька номерів за пару днів до старту і просто з понтом типа: "А ви туда їздите? А туда їздите? А може туда повезете? А яка там обстановка?" Просто на дурака. Просто з ними так іграли, скажемо так. Поки я не забув. Ее, за тепловізор. Я сидів оце дві сутки на заставі і я кажу, я дуже багато спілкувався з тими пограничниками, які мене охороняли, і я, ну, типа, я старався з ними так говорить, типа, як з друзями і побільше інформації з них витягувати. Просто по їхніх словах сухий перець на собак працює і воно реально тіряє слід. І оцей, що рекламують антидроновий плащ, працює тільки в одному положенні. Якщо ти лежиш ним накритий, якщо ти йдеш в ньому, він все одно пропускає тепло і тебе видно. Типа, це прям вони сказали цей. І ще плюс вони добавили такий, типа, це є, каже, типа, все залежить от дронщика. каже: "У нас тут є дронщик",- каже, "вого клікуха безполезний",- каже, бо він, каже, йому, каже, "Чи чи с плащом, чи без плаща, каже, він все одно, каже, не найде", каже, він буде літати, каже, батареї посаде, каже, ну, нічого не найде, каже. Но в загальному отак розкажу так. Ну, типа я за Румунію мало що знав і я не знав, як тут проходить оця вся процедура прийомок у поліції Дефронтєра. Но я так зрозумів, що це все недавно, бо коли вже нас повністю відпустили, до нас просто почали підходити мадяри, закарпатці і напарювати нам дешеві готелі тут типа цей, бо нас вивезли, короче, недалеко від українського кордону, скажемо так. Ми на були на заставі недалеко від українського кордону і там було дуже багато українців. Нас, коли вивезли застави, вони зразу тупо до нас приходили, тупо як перекупщики якісь такі підлітали і такі: "Там готель 15 €. Пацани, найду дешевше за 10, я вас відвезу безплатно. Сідайте, поїхали". Короче, там тупо отако напарювали. Ми пройшли від е поліції Дефронєра кілометр. Вони нас доганяли, приходили і знов напарювали. Потім проходило ще, наприклад, час-два. До нас підходив тіп і каже: "Ну що, пацани, вийшли?" Ми такі: "Ну да, вийшли". А він такий: "Та я вже за вас знаю", каже: "Типа, ти з такої області, ти з такої, ти з такої, каже, вже типа оці, що до вас під до мене підходили, каже, вже за вас все, типа, пробили". І типа вони по їхніх словах оця вся процедура е в плані оцього кліксистеми оцієї, вона зараз діє уже типа толі четвертий, толі п'ятий день. Вони запарились реально жорстко. І в них прям я, щоб не збрехати, я скажу приблизно, вроді оця вся контора називається е Front Backs або якось так. В них прям машини заклеєні цими фронтбексами. Оце все як має бути. Все все обклеєно. Короче, ми були тупо як в цирку. Ну, типа на нас дивились тупо як в цирку. Ми зайшли, сіли на крісла, там була аудиторія. В аудиторії сиділо чоловік 20. Вони щось собі там обсуждали. Потім завели нас. При нас то все тоже обсуждали. Типа женщина говорила на англійській, нам зразу перекладали на українську. Типа вони типа пояснювали, чого воно так працює. Типа що вони хочуть тим добитися. Типа вони пояснювали, що то працює в тестовому режимі. Типа, по факту, якщо би ми може і вимахувались, ну там поліції дефронтєр і казали, що ми не хочемо того всього робити, може би ми і пройшли по упрощнці, но чесно не було сил, бо ми не спали, типа, ну це була вже друга сутка. І не було сил, ну вимахуватись і казати: "Ні-ні-н, ми типа ми хо хочемо по упрощнці". Типа ми просто сиділи, слухали і все там. Ну, типа, той задавали якісь питання. Вони зразу типа пояснюють тобі, що тобі робити дальше. Е, як тобі? Вони зразу дуже, вони дуже випитуються, куди ти плануєш дальше там, типа, ну, от, бо я планую, ну, типа, лічно я, я планую в Чехію, в мене там родичі, вони зразу, типа, в тебе там є родичі, в тебе там то, в тебе то, а ти куда плануєш? А як ви тою? І запитують так, як ти кажеш, типа запитують: "Е, а що ви робили до гражданки?" Типа, ну, що ви робили на Україні? А що ви, типа, а чого ви так поїхали? А що вас змусило? Типа ви е пішли емігрантом, бо у вас, типа в країні війна, да? Типа пішли отой, а в вас типа прям Ну от мене питалися, типа, бо я з Західної України, вони такі, типа: "А в тебе прям тоже, типа, війна?" Я такий кажу: "Ну, типа, я не можу сказати, що в мене війна". Кажу, типа, що в мене прям все бомблять, кажу, в мене були прильоти, кажу, але, ну, типа, я, кажу, типа, хочу просто розвиватись. Кажу, я молода людина, яка хоче жити, а не, кажу, кажу, яка хоче взяти автомат. І кажу, і або піти вбивати, кажу, або типа цей во, або щоб мене вбили. Кажу, я молода людина, кажу, яка хоче, кажу, розвиватися. Кажу, а в тій країні, якій я зараз, якій я перебував, типа, я то не можу просто, бо країна живе війною. І в них такі от питання і от дуже вони там, типа питаються, типа, чи тебе не притискали ні за там сексуальні якісь там наміри, ні за орієнтацію, ні за то, ні за то. Ну, дуже так все випитують і дуже той і дуже все лагідно там, типа все підходить, нема ніяких типа таких, що типа там от мусиш сказати і всь, типа, вони хочуть просто почути твою думку, вони собі там якісь заміточки на папері кладуть і все. Коли в 6стій ранку поліція дефронтєр нас прийняла, вона каже типа зразу пацани, каже типа магазини закриті, типа, бо ми були в глуші. Вони кажуть, пацани, магазини закриті, тіпа, ну, є пекарня, типа, можемо заїхати на пекарню. Ну, ми їсти не хотіли. Ми такі: "Ні-ні, ні, типа, ми не хочемо нічого". Ну, вони нам дали буханку хліба і дали типа води. А уже коли нас відвезли в оцей район, типа, то в районі типа нас е питались, типа, чи ми не голодні туда-сюда. Ми казали, що ми не голодні, але типа нам все одно там дали по печеньку, дали по води, типа воду. Хоча ми казали, типа, ні, нічого не надо, типа, вони нати, нати, нати, типа, беріть їжте, типа. Але ми реально, ми там просто як бомжі сиділи. Вони всі типа чистенькі наглажені і ми стоїмо троє, всі тупо грязні. Отак штани просто от від пояса і вниз просто були чорні, стали сірі. Просто воно вже все повисохало, типа зробилося просто сіре, типа. І ми там просто як бомжі все, все наглажене і даже нема де сісти, бо ми просто повимазуємо ті стулья, типа. Але вони такі: "Ні-ні-н, все нормально, тіпа сідайте". Ми мали, що перший похід, що другий похід на оликсі. Маскувальний костюм мультикан оцей, що з імітацією листків. Якщо в ньому правильно лягти в кусти, то він зливається і його не видно. Плюс тоді була така погода, якраз такі жовто-зелені листки, що воно якраз було цей із того, що казали дпсушники, якщо залізти у молодняк, такий прям густий молодняк, е, залізти, то теплаком тебе даже там не проб'є. Тому він він по факту він зробив все хорошо, но тільки єдина його помилка була в тому, що він відбіг 700 там чи 800 м від мене, там де мене прийняли і зупинився. Йому треба було перших оцих 10 хвилин ще біжать і причому ж біжать потужно і він би втік і його би не забрали. Ну просто зараз я я з ним списуюсь час від часу. Ну він був на учебці. Я дуже дякую собществу ЄФМ в плані того, що тут постійно процвітає якийсь двіж і постійно є люди на ефірі і за снарягу розказують, і за юридичне коло, і там від цей від плану до дій. І реально тут от мені подоба подобалась фраза, що поки ти сидиш дома, то те нічого не получиться. І саме важке - це вийти з хати. І воно реально так. І я дякую то, що воно дійсно працює. І когось це наталкує на мисль, когось хоча би десь в якомусь плані мотивує хоч чуть-чуть. Ее головне вибирати людей правильно в плані пошуку напарника. Це саме головне. Мені цей раз, скажемо так, мені і минулий раз було нормально. Ну, єдине, там в нас були оці розногласяя відносно того, що він виходив там на мережу, але то таке, то вже, ну, останеться за кадром, скажемо так. Е, цей раз я дякую пацанам, що одному, що другому, не хочу дуже там називати імен, бо молодці. Перших три дня такі трошки менджувалися, але останні три дня зібралися. І оце що оцей пацан ввів в повну темноту. дуже красавчик, дуже молодець, реально перетягнув на себе і сказав: "Все, пацани, йдемо, йдем, йдемо". І так мотивував. І ще дуже хочу подякувати там одному хлопчині емігранту, який мене оце натолкнув на другу спробу. То що він мені відзвонився, сказав, що він вийшов і сказав, що все реально і що все все в нього получилося і що все в нього удачно. Yeah.